Ми з рюкзаком знову одне ціле. Його вага вже не так тисне на плечі, як минулого літа. Моє нутро переповнює радість від того, що ми знову в дорозі. Наше місце призначення - Черемош-фест.
 |
| Я знову заплуталася Чорний це Черемош чи Білий |
Карпати – то любов!
А Черемош – то моя любов з першого
погляду!
Ми познайомилися минулої весни, а цього року я збиралася їхати, не
зважаючи на відсутність компаньйонів, невтішні прогнози погоди і гризіння
сумнівів.
Перш ніж вирушати я вирішила все ж таки забрати свій
диплом з англійської школи від американців. Випуск співпав із днем відправлення
потяга на Коломию. Коли я з наплічником зайшла в приміщення до мене підбігла
Джен і впевнено заявила, що їй байдуже куди я їду, вона їде зі мною. «Без
питань! – сказала я. – В моєму наметі є ще 2 вільних місця». Коли ж почалася
вступна промова від Майкла Готта, це було так:
«Ось там, на задніх рядах, сидить Оксана. І ви тільки
подивіться, що вона принесла з собою! Покажи всім свій величезний рюкзак!
Уявіть собі, вона прийшла забрати диплом і одразу після закінчення нашої
церемонії поїде в Карпати! По-аплодуємо їй!»
І 300 людей аплодували мені просто за те, що так склалися
обставини. Після того в мене з десяток абсолютно незнайомих осіб запитали куди
саме я їду, з якою метою, а найпопулярнішим було питання чи не важкий в мене
наплічник.
Звернення до тих, хто ніколи не носив похідний рюкзак:
людоньки, не питайте в туристів про важкість рюкзака, бо ТАК, він важкий, бо НІ,
ви все одно не допомагатимете його нести, бо зайва невиправдана увага дратує.
Подорож розпочалася з траси на Київ. Я вперше в житті
їхала стопом з Сашком Ткачинським. Він так гарно посміхається машинам! Нашому
водієві він читав вірші, а потім вони дискутували про майдан і сучасну
політичну ситуацію.
На вокзалі в мене був час пороздивлятися подорожуючих.
Були стривожені, щасливі, втомлені, злякані – різні. Була одна дівчина, яка
ходила і просила в людей грошей на квиток до Одеси. Вона була зібрана і готова
їхати. І ця її безпосередність підкупала. Сподіваюся, вона таки встигла
застрибнути у свій вагон.
В моєму ж вагоні мене чекало верхнє бокове місце біля
туалету і 4 супутники. Хлопці навчалися, а хтось ще й досі навчається, в
Київському авіаційному, вони знайомі багато-багато років, в їхньому селі, за
їхніми словами, скінчилися нормальні дівчата, а того дня вони їхали в похід. В
компанії вони були найстарші, а дівочу аудиторію їм не забезпечили. Вони
запросили потусити з ними. Я розуміла, що тут є два варіанти: або я ігнорую
їхнє запрошення, а потім усю ніч харюся від того, які вони голосні, або я
доєднуюся до них і поїздка буде трохи веселішою. Вирішила, що сьогодні бути
занудою не хочу. Хлопці бухали усю ніч. Я ж так не вмію, та й не хочу. Коли я
пішла спати, один з них довго і нудно намагався мене зняти з полиці. Коли в хід
пішли зуби – він отримав по голові. А мені на згадку лишилися 2 великих болючих
синці. Мудак.
 |
| Дорога фестивальна |
В Коломиї мене чекала майже неіснуюча дорога до
Криворівні. Ох, ця атмосфера: заповнена до не можу маршрутка,
дітидорослістарінемічні, попса про любов і діалоги двох київських жіночок із
місцевою жителькою! Одна з киянок виявилася чи то знахаркою, чи то
екстрасенсом. Коротше, ще в дорозі вона почала сканувати організм корінної
жительки Карпат, а та жалілася на нудність життя і ділилася найкращими порадами
для туриста. Зрештою, будь-яка дорога колись закінчується. Доїхали.
Локація цьогорічного Черемош-фесту була досить
неординарною. Наметове містечко було в одному селі, сцена – в сусідньому, та ще
й на горі. Але нас це не лякало. Потім було навіть в кайф так прогулюватися.
Але ці натовпи торгашів по дорозі… Дивувало, що вони порозкладали дешевий
китайський непотріб по типу браслетиків з гумок, і народ це купував! Бо інакше
не привозили б. Дивувало халатне ставлення до продуктів харчування для
туристів: сири і бринза цілий день стояли під відкритим сонцем. Але українці
все це сприймають як норму. Все добре.
Щойно я зайшла в наметове містечко, як на мене чекав сюрприз
– зустріч із житомирянками! Ну а потім ще зустріла знайому і сама я, зрештою,
таки не була.
Основний месидж фестивалю був в тому, щоби привернути
увагу до збереження Черемошу. На цій річці хочуть поставити одну з
гідроелектростанцій, а місцеві жителі того не хочуть – звідси і конфлікт. Фестиваль
охрестили екологічним. Але усю його екологічність була в тому, що кожного
закликали прибирати за собою сміття. В принципі все. Не було обладнано кранів і
душових, щоби люди не милися в річці і не забруднювали її побутовою хімією, не
було ніяких толок, чи ще чогось такого, що б дійсно могло допомогти збереженню
і покращенню стану природи. Була лише назва. Здається, просто слово екологічний
стало модним. Якщо його додати, то продукт продається краще. А хочеться ж, щоби
був сенс у словах. Так чи інакше, але і тут було еко-бидло, яке блювало,
вивалившись з намету, ще до початку фестивалю. А от картина того, як люди в
темряві несуть порожні пластикові склянки до урн, хай навіть заповнених, таки
радувала.
 |
| Мій малюнок на камінці |
І тим не менше, я люблю цей фестиваль! Більше аніж Захід,
більше аніж Бандерштат, і більше аніж Франко-фест. Він колоритний, і люди його
надзвичайні! Було кайфово малювати на камінцях в річці, спостерігати за
пристаркуватими фестивальниками, слухати гуцульські коломийки від гуцула
Миколи, водити хороводи навколо найбільшої в Україні дримби, дивитися як
вариться мило і ліпляться глиняні горщики, нарешті самостійно попрактикуватися
розводити багаття і варити в казанку вечерю, і волочити вночі ноги, втупившись
у Чумацький шлях, який ти вперше в житті бачиш не на фото, а своїми очима!
Фест подарував нові надзвичайні знайомства. Це,
наприклад, і лучник Вова, який витягнув мене через тиждень на Млиноманію (про
неї я напишу трошки згодом), і хлопчина Женя, який, маючи три вищі освіти, живе
під Коломиєю і хоче розводити овець, бо йому то просто в кайф, це і майбутній
архітектор Сашко, який 2 дні був оператором, це і Алінка, з якою я була і до
того знайома, але ми ніколи не спілкувалися.
Фестивальні люди особливі. Я люблю
вас усім серцем!
 |
| Сімейне фото |
Дорога назад була простою. Я відсипалася.
Приїхавши додому, мною оволодів сум, бо як написав в
своєму твіттері Ілля Стронговський: «Основне, що дають гори – відчуття нікчемності
всього поза ними. Виходиш сповнений, повертаєшся розчиненим».
Шукайте себе і гармонії. Знайшовши, копайте глибше і не
втрачайте.
Більше фото і інфи про фест можна знайти тут.
Немає коментарів:
Дописати коментар