Затягніть паски - попереду підйом!

Чомусь приємні і цікаві речі швидко стають мейнстрімом. І багато хто починає цим цікавитися тільки тому, що це модно. Нині в тренді подорожувати. Особливо малобюджетно. Ти можеш сказати, що ти займався цим ще до того, як це стало мейнстрімом, але ж мандрівники були ще тисячі років тому. Ти, на жаль, не перший. Та й не останній.

Останні декілька років в моїй голові жив маленький тарганчик, який мріяв побачити гори. Не так, як в школі на екскурсії - покататися в Буковелі на підйомнику, і не на фестивалі - де ти півночі гоцаєш, а потім півдня відсипаєшся і так толком нічого не бачиш. Він мріяв побачити гори десь з великої-великої висоти, сидячи з наплічником за спиною, попиваючи джерельну воду і слухаючи, як співають пташки о 5 ранку. Не горобці, як в місті, а саме пташки. Різні. Голосні. Прекрасні.
Рур дав моєму тарганчику можливість наблизиться на крок до здійснення мрії.
Цей хлопчина любить подорожувати. Він живе цим. І свій 21 день народження він вирішив зустріти з друзями в горах. Мене теж запросив. Ми їхали на Боржаву.
Але перед тим розкажу і історію про одну надзвичайну жіночку.

Я зустріла її у Львові. На площі Ринок на лавці біля мене сіла бабуся. Роздивлятися її було якось не культурно, але боковим зором я помітила, що вдягнута вона не як типова бабуся: вона була у шортах, кедах і з наплічником. Сиділа читала якусь брошурку. До неї підійшли якісь дві жіночки. Вона явно їх знала. Їхня розмова тривала буквально декілька хвилин, а потім її увага перенеслася на мене. Як з'ясувалося, сьогодні ця бабуся повернулася з Італії, а з тими жіночками вони там разом подорожували. "Хм, бабуся-мандрівник, - подумала я, - а це вже цікаво". Як з'ясувалося в ході розмови, героїні цієї розповіді вже 80 років і вона працює в Харкові в університеті.
"Мне осталось всего 5 стран посетить," - безпосередньо зауважила вона. Лишилося 5 країн з якогось її персонального списку, чи з усього світу - це мені з'ясувати так і не вдалося. Проте це таки вражає. Десь близько години я слухала про те, як вона вивчає різні країні і про те, наскільки це важливо для неї, про те, що вона вже напам'ять вивчила все про Дунай і Єгипет, про те, які надзвичайні і неймовірні  печери вона бачила, про взаємовідносини з чоловіком: "Он мне говорит:"Ну куда ты всё время бежишь?". А я ему:"Вот ты хочешь пить - пей, хочешь гулять - гуляй, не хочешь со мной путешествовать - не надо!". Так и жили себе нормально". Я заплуталася в тому, звідки ж вона бере гроші для мандрівок, адже їздить вона турфірмами. Я раділа з її життєвого оптимізму: "Я не старуха, я дева". І врешті-решт я впевнилася в тому, що найголовніше в житті - це здоров'я і гарний настрій. Ця жіночка надзвичайна і бути такою є енергійно в старості - тепер ще одна мета життя.
Перенесуся в спогадах ближче до нашого походу.

Зі Львова до села Воловець ми довго-довго
їхали електричкою. Прибули годині о 10-ій вечора. В планах було підійматися. "Оу, підійматися? Зараз? Вночі? Який жах!" - крутилося в моїй голові. Але діватися не було куди.
По дорозі від вокзалу до нашої компанії доєднався ще один хлопчина. Доволі дивний персонаж. Він приїхав на Шипіт, до якого з Воловця було йти 14 кілометрів, останньою електричкою з надією на те, що будуть ще люди, які теж туди прямуватимуть. Але він лишився сам.
Ми йшли і йшли по селу. Мої ноги не очікували такого темпу, я не встигала і вже тоді відчувала себе останнім лузером, але попереду чекав підйом. Перед ним ми зупинилися, щоб доскладати речі. І саме там я умудрилася влізти по коліна в багнюку. Добре, що хоч кросівки не лишилися на дні. Трошки згодом мою долю повторило ще двоє людей. Було вже не так обідно.
 Підйом видавався мені найбільшим жахом мого життя: піт тече, дихати важко, ноги ледь пересувають, я остання, мене тягнуть наперед і постійно капають на мозок, нагадуючи робити маленькі кроки, як в сальсі. При тому всьому ми рухаємося по дорозі, по якій возять ліс і я боялася навіть уявити, як вона виглядатиме вдень. До того всього ми ще й провтикали потрібну нам стежку. Проте коли ми нарешті піднялися до потрібного місця і я побачила той місяць, який наче небесний ліхтар освітлював усю долину, ті зорі, особливо небесний ковшик (малу ведмедицю), який завше слідкує за моїми нічними походеньками, я зрозуміла, що воно було того варте.
На тому, в принципі, наш похід скінчився. Він був охрещений "матрацний похід". Цілий день ми заліпали, лазили на залишки сироварні, дивилися на те як під нашими ногами розгортається життя і я усвідомлювала усю нашу мізерність перед силами природи, нашу дріб'язковість і при тому масштаби нашого впливу на оточення.

Наступного ранку я бачила як встає сонце, як воно освітлює сплячі намети, вкриті росою, як фарбує небо в різні відтінки рожевого. Якби мені не було так холодно, доцільно було б займатися йогою.
Вниз ми спустилися за годину, тоді як наверх підіймалися майже три. І так, я знову була останньою. Мій мозок не розумів, як можна з цими наплічниками бігти, тим паче з гори. І в мене знову все боліло, особливо коліна. А наступного дня на згадку лишилася крепатура.
Потім був потяг. Львів. Душ. Прогулянка. До речі, чи не вперше гуляла містом Лева сама. В тому є свої переваги - ти роздивляєшся архітектуру, а не свого співбесідника, ти слухаєш музику вулиць і голоси перехожих, ти стаєш частиною великого механізму і ти хочеш в тому механізмі розібратися. А потім був ще потяг. А зранку ще один. А вже в Житомирі в маршрутці я згубила студентський квиток. Але, на щастя, соціальні мережі допомогли його знайти. Їхня сила не перестає мене дивувати.
Я була рада познайомитися з горами. Наше знайомство було доволі поверховим, але воно відбулося. І далі є сподівання, що наші стосунки розвиватимуться.
Дякую.