"Кому треба наші Карпати в Європі? Та нікому - у них є Альпи! Кому треба наше Чорне море? Та теж нікому - у них є Середземне! А от Чорнобиль...Він же у світі один!"
Цього літа в моїх планах було що завгодно, але не 30-ти кілометрова Чорнобильська зона. А саме туди, в село Прибірськ на фестиваль Чорнобиль Ренесанс, я поїхала в останній тиждень літа. 
Організували це дійство самі жителі села і вхід для гостей зробили безкоштовний, і купу різноманітних майстрів привезли, і файних музикантів.
А почалося все з того, що не так давно місцевому сільському голові влаштували люстрацію - наділи на голову смітника і повели по селу - за те, що, ні в кого не спитавши, продав луг. Тепер в селі новий сілький голова, точніше, нова - молода енергійна жінка на ім'я Марина, яка бігала заклопотана фестивальними турботами разом з усіма. Село, щоправда, від проведення фестивалю розділилося на два табори - тих, хто за, і тих, хто проти, проте все відбулося.
Я працювала на кухні, і мене надзвичайно вразила енергійність і працьовитість місцевих людей. Одна із жінок на кухні якось сказала, що хотіла б на концерт ще сходити, а не встигає, бо вдома чекає син. "Приводь його до нас!" - не роздумуючи, запропонувала я. Виявилося, що в хлопчини ДЦП і він в інвалідному візку чекає маму вдома. Сама ж жінка встигала вдень бути на роботі, допомагати фестивалю, приділяти увагу сім'ї, ще й тримати домашнє господарство в порядку. І там люди всі такі. Такому фонтану енергії лишається тільки позаздри.
На потреби фестивалю безкоштовно знаходилися дошки, люди приносили продукти з власних
запасів, один чоловік за власний кошт розчистив фантастичне озеро Тоня, а ті, хто приїхали, гуляючи територією, збирали сміття там, де воно магічним чином час від часу з'являлося.
Мабуть, найбільше роботи було пророблено над закинутим дитячим садочком, на території якого проводилися всі майтер-класи, був хостел і їдальня. Коли мені сказали, що тут 14 років був по-суті смітник, я не повірили. Там вичистили всі хащі, збудували їдальню на кухні, знайшли ліжка, щоб гостям було, де спати. Після фестивалю навіть звучали думки, щоб зробити в тому приміщенні кафе.
Те, що відбувалося, було просто неймовірно. Коли я ходила територією і бачила місцевих дівчат і жінок у їхніх найкрасивіших сукнях, розуміла, що то для них свято. Я спостерігала за тим, як ожив центр села, скільки людей мали, чим себе там зайняти, і мені дуже хотілося, щоб так було завжди.
Було, звісно, не без мінусів, але про них говорити я не хочу. Наступного року буде краще. Те, скільки разів за своє життя я була в селі, можна перерахувати на пальцях рук. Щось мені підказує, що скоро пальців рук вже не вистачатиме для підрахунку.
Немає коментарів:
Дописати коментар