Шиловдупілінг

Є залізничні колії, що співають перед прибуттям потяга. В Ужгороді залізо не співає. Але про це трохи згодом.

Кожна нова подорож - то наче нова книга у твоїх руках: ніколи не знаєш, чого від неї очікувати, і як вона тебе у підсумку змінить.
Ще ніколи я не відправлялася в дорогу такою розбитою і спустошеною. Здавалося, ця книга буде якоюсь порожньою і беззмістовною. В дитинстві я завжди раділа поїздкам і чекала їх, рахуючи дні в календарі. Завжди любила їздити в потягах, засинати під стук коліс, і дивуватися як така велика тьотєнька-провідниця не застрягає у проході. Цього разу я не відчувала нічого, ніякої радості і навіть думала: "А може, ну його? Лишуся вдома. Тренування не пропускатиму". Але таки поїхала. І таки не дарма.
Задумка поїхати в зимову подорож Україною була в моїй недорудій голові ще минулої зими, але тоді було не до поїздок. І хоча запланований маршрут тоді і зараз відрізнялися один від одного, пункт "побачити зимове море" був присутній два роки підряд. Основним поштовхом до підняття дупи зі стільця було неодноразове запрошення в гості моєї одногрупниці Люди і її постійне "А от у нас на Закарпатті...". Треба було нарешті перевірити, що ж там на тому Закарпатті не так.
Отож, маршрут:
Житомир - Київ (а там і у Васильків в гості до друга) - Ужгород - Чорнотисів - Ужгород - Одеса - Черкаси - Київ - Житомир.

Гугл прокладає маршрут під подорож машиною

Кийов.
Колись я думала, що вчитимуся і житиму в столиці. Нині я там усього лише гість. Але це так класно, коли ти можеш зрідка приїжджати і насолоджуватися атмосферою міста вповні.
Цього року ялинка в Києві знайшла для себе нове місце і вона була чарівною. До того ж навколо неї була гірка, яку нам з друзями треба було випробувати. Ми, як порядні, стали в чергу. Трошки згодом помітили, що ті, хто стояли поруч, були нам по пояс. Але ми дітей не соромимося і не боїмося, тим паче, коли їхні мами не кричать на нас, а пропускають, бо цілком вірогідно, що й вони хотіли з нас посміятися. Але ми нє із робкого дєсятка: сіли та й поїхали. Уся Софіївська площа цих новорічних свят була в ліхтариках, білих голубах і ароматах смаколиків. Атмосферненько.
Ніч я провела у друга в Василькові, де ми святкували його День народження.
Другий день подорожі подарував зустріч із другом Дєніскою і його дівчиною Аньою. Я кликала їх поїсти кришнаїтських ніштяків від знайомого, який тоді був в столиці, але так склалося, що ми потрапили на персональний майстер-клас з приготування фалафеля. Було смачно і добре. Увесь вечір ми гуляли, говорили, а ближче до ночі мене чекав потяг Київ-Ужгород, який повіз мене туди, де я ніколи не була.

Васильків. У Іллі вдома шикарна стіна.

Місто на річці Уж.
Їхала я довго. Встигла і виспатися, і чаю напитися, і книжку про Мумі-троллів почати читати. Так, можете не дивуватися, у кожного інколи у визначених місцях починає грати дитинство, чи принаймні бажання знову у нього зануритися з головою.
Дивувати мене подорож почала тоді, коли на якійсь станції з вагона вийшла майже всі пасажири і з'явилося декілька нових, які розмовляли незрозумілою мовою. Згодом вони змінилися іншими, яких я теж не розуміла. Це насторожувало. Але чим далі до кордону, тим веселіше.
В Ужгороді мене зустріла Люда і дощ. І ми пішли дивитися місто. Люда провчилася тут колись два роки, але на місцевості орієнтувалася погано, навіть в замку ні разу не була, але дорогу до центру знала добре. Здивувало мене це місто різноманітними фігурками усюди. Десь вони були ковані, десь вирізані з шин, десь з дерева, але зустрічалися часто і це дуже радувало. Навіть більше, створювало таке враження, наче герої казкових книжок ожили і супроводжують тебе. Цікаве відчуття. Сакури взимку відрізнити від інших дерев важко, тому про їхню красу вам нічого сказати не можу, приїжджайте навесні.
В центрі, на Театральному майдані, ми ще застали ялинку. На ній висіли різні написи, які повторювалися: мир, спокій....родзинки. Чому родзинки - ніпанятна. А під ялинкою були ящички з пряничними фігурками. В одному з них був вертеп (з маленьким пряничним Ісусіком :3 ). Центр Ужгорода повен магазинів, піцерій і кав'ярень. Особливо запам'яталися карамельний магазинчик, де можна подивитися, як робляться цукерки, і філармонія, яка колись була синагогою.
Абзац для вегетаріанців. Не беріть вегетаріанську піцу в Old cafe. Вони жлобляться на овочі. А в закладі, щось типу рок-кафе, точно не пам'ятаю, у піці з грибами більше цибулі, ніж грибів.
Продовжую. Хтось їздить у подорожі милуватися пейзажами, хтось знайомитися з новими людьми, хтось дивитися на залишки історії. На даному етапі свого життя я хочу познайомитися зі своєю країною і з її історією і цікавинками зокрема. З відомих достопрімєчатєльностєй в Ужгороді я знала лише про замок. Проклали маршрут і швиденько його знайшли. Він зовсім не такий, яким його уявляє людина зі стереотипним очікування замку, як в Кам'янці-Подільському, чи Хотині, чи Луцьку. Він інший. Але від того не менш цікавий. Поруч є музей з хатами з різних районів Закарпаття. Мені завжди подобалися подібні музеї під відкритим небом. Чомусь завжди уявляла себе на місці людей, які там жили.
Наш час добігав кінця і наступною точкою моєї подорожі став дім Люди - село Чорнотисів.

Ужгород розміром із планету

Київстар вітає Вас в Румунії!
Поки ми їхали електричкою, лайф почав вітати мене в Угорщині, а київстар - в Румунії. На тому мої подивування лише починалися. По дорозі дізналася ще й про те, що Закарпаття живе в своєму місцевому часі. Тобто за правилами, уся наша країна знаходиться в другому часовому поясі, і усі розклади на території Закарпаття теж по Київському часу, але самі закарпатці живуть за місцевим часом - у першому часовому поясі.
Дивувала мова. Це була і румунська, і угорська, і українська, і навіть деколи російська одночасно. На початках я намагалася слухати і розуміти оточуючих. За декілька годин перестала і почала релаксувати. До речі про релакс. Зрозуміла, що якщо ви втомилися від великого міста, треба валити в глухе далеке село, а якщо воно ще й в горах - це просто комбо. Втікаєте туди на тиждень людиною з попсутою психікою, повертаєтеся ледь не буддистським монахом.
Якихось особливих пам'яток в Чорнотисові немає: декілька церков, школа, старе єврейське кладовище, парочка кафе і добрі відкриті люди. Люди просто кайфові. Розпитують, самі історії розказують, смаколиками пригощають. Тупо кайф.
Їздили ми ще у Виноградів. З цікавинок там є залишки замку Канків, який був зруйнований ще у 16 столітті, палац Перені, який нині є адмін будівлею, пам'ятник і фонтан пов'язаний із виноробством і цигани в кольоровому вбранні. Вони там дійсно колоритні. До речі про циган. В Чорнотисові вони живуть в живуть в напіврозвалених будинках, а у Виноградові будують собі двоповерхові маєтки. А ще у Виноградові можна купити магнітики з Єгипту, російських матрьошок і індійських слонів. А все тому, що на магазині не написано "Закарпатські сувеніри".
Цікавим досвідом було катання на старенькому ровері по дорогам, прикрашеним ямами. Ми їздили в сусіднє село, яке знаходиться вже зовсім на кордоні. Коли ми піднялися на високий-високий пагорб, із-за дерев вже бачили Румунію.
Будучи там, мала багато часу на всібєкапаніє і просто на подумати. Одного вечора прийшло розуміння, що лазіння в Інтернеті сіє в мені якийсь неспокій і сум. Тепер точно можу сказати: хочеш відпочити - відкладай гаджети в найдальший куток своїх хоромів. Максимум - це якийсь фільм подивитися чи музику увімкнути.
Дні летіли швидко і доволі цікаво. Було багато розмов, але треба було рухатися далі.

Люда, місцеві дороги і ми на прикордонній території

І знову Ужгород.
Рано-раненько я попрощалися з гостинною Людиною родиною, сіла в маршрутку і поїхала назад в місто на річці Уж. Ввечері мене чекав потяг. Ще одним здивуванням був той факт, наскільки пунктуальні маршрутчики на Закарпатті. Якщо маршрутка відправляється о 5:30, то вона саме так і від'їжджає. І ні хвилиною пізніше.
Щоби Люда знову не їхала зі мною, я знайшла собі "екскурсовода" на сайті Каучсьорфінгу. І знову сюрприз: замість одного хлопчика, я зустрілася одразу з двома - брати-близнюки Мар'ян та Ігор. Хлопці-музиканти, в них є своя група, вони трошки покаталися по світу і мріють поїхати з Ужгорода кудись далеко-далеко. Завдяки їм дізналася, що у місті Чоп живе дівчинка Юля, яка, якщо вірити хлопцям, точна моя копія. Вони ж познайомили мене з їхньою подругою, яку звуть Роксана - кайфове ім'я.
День знову пройшов швидко. Потяг, який мав везти мене до Одеси, вже чекав на пероні, а до Мар'яна з Ігорем приїхали ще одні каучсьрфери з Чехії.

Ужгород

Посмішка бога.
В Рівному я бачила такий собі місцевий слоган "Зберігайте спокій та все буде Рівне". В Одесі ступили на крок далі: "Одесса - это не просто город, это улыбка Бога". Скромненько.
Тим не менше, на вокзалі, як завжди грала музика, яка зустрічала тих, хто приїхав, на пероні я зустрілася з двоюрідним братом, якого не бачила вже чортзна скільки (він старший за мене на 11 років, і в дитинстві, коли мене хтось ображав у дворі, я завжди всіх лякала, кажучи, що от приїде Льошка і ви всі получите!) і ми пішли до моря. Ні, спочатку він мене нагодував пастою, яку я до того ніколи не їла. Знаєте, макарошки я теж смачно варю :) Ну а далі було моооооооре. Воно було без льоду і здавалося, що злилося на цей світ через щось. Хвилями воно намагалося накрити якомога більшу площу берега. Я стояла і думала, що якщо саме зараз підійти занадто близько, то воно може забрати тебе з собою. Шум хвиль, запах моря, і чайки, які намагалися летіти, але виходило лише дупою вперед - ще одна мрія здійснилася.
Мала в Одесі цікаву розмову з таксистом. Він розпитував про те, чому їжджу без хлопця. Сказала, що так простіше, та й немає того хлопця. Далі послідували його розповіді про те, як він і сам використовує дівчат (черговий привід задуматися). А ще трошки згодом я почула його думку стосовно автостопщиків - вона було нехорошою.
З цікавинок цього разу в Одесі я побачила два музей. Перший - музей цікавої науки. І знову цільова аудиторія була нам по пояс, але там було настільки круто, що було байдуже. В ігровій формі там пояснюються різні фізичні, і не тільки, закони, усе можна чіпати руками, і зазирати в усі закутки теж дозволено. Рай. Біля деяких столів було так: "Вау! А чому так відбувається?! Ой, там же написано. А ні, я не буду читати. Най це буде магією!". Другий музей - музей контрабанди. Експонати не надто особливі, а от розповідь екскурсовода цікава. Будучи там, можна дізнатися про явище контрабанди від її витоків і до сьогодення. Один раз на тиждень вони проводять екскурсії катакомбами під Одесою.
Не можна не помітити приморський бульвар ввечері. Ліхтарики-ліхтарики-ліхтарики! Гарно.
І знову потяг. Цього разу до Черкас.

Ну що тут додати? Море.

Український Рим. Чи Нью-Йорк.
Потяг прибув рано-вранці. Добрий дідусь на сусідній поличці вчергове мені подякував за те, що я помінялася місцем з його дружиною. За вікном сипав сніжок. А біля вокзалу мене вже чекав замєчатєльний твітерянин Федя Гонца. Це був день розвіртуалення. За декілька годин до нас приєдналася дівчинка Майя, з якою до того часу я лише листувалася.
Про Черкаси я знала те, що влітку там проходить дводенний фестиваль, про який за межами міста небагато хто знає, що там є єдиний в Україні буддистський монастир, і що там багато парків. Чому Черкаси як Рим чи Ньо-Йорк? Бо планування міста передбачає сітку прямих вулиць, як і в містах, з якими його порівнюють.
Що стосується храму Білий лотос. То їхати туди у пошуках буддизму не варто. Чому? Почитати, наприклад, можна тут. Під час подій на черкаському майдані минулої зими вихідці з того храму були у рядах тітушок. Але атракція для туристів загалом доволі цікава. Пускають туди лише 1 раз на тиждень - у неділю о 12. Так як я приїхала в понеділок, то всередині так і не була. Поїду якось ще разочок.
Можу сказати, що в Черкаси їхати треба влітку. Тоді вам будуть доступні і парки з пляжами, а парки до речі в радянські часи були прикладами для наслідування,і річковий порт,  і зоопарк, і футбол, і просто навіть прогулянка найдовшим у Європі бульваром Шевченка, і Хрещатиком, довшим за київський.
Місто гарне і цікаве. А прочитавши книжку "Черкаські місторії" мені здається, що про це місто я тепер знаю більше, ніж про рідний Житомир.
Так як в гаманці лежав останній квиток на потяг до Києва, вже був час вертатися. Вперше в житті я бігла за потягом, бо зранку трошечки не розрахували час, але таки встигла. Все зрештою закінчується добре.

Колишній готель "Слов'янський". Будинок, кий фотографують туристи.

Фінішна пряма.
Майже три години в потязі я спостерігала, як дорослий син "спілкувався" зі старенькою мамою.  Він огризався на кожне її слово, і хотілося того пузаня вдарити чимось важким. Хоча всі ми подеколи не поважаємо батьків, сваримося з ними...всі ми люди.
Потяг приїхав у столицю. На вокзалі нині великий снікерс коштував аж 20 гривень - грабьож!
А я до цих пір так і не зрозуміла, чому маршрутки до Житомира з Дачної заберуть тебе на 10 гривень дешевше, аніж з Житомирської.
Останні півтори години пролетіли як реактивні винищувачі. Невірилося, що ще попереду 1,5 місяці вдома. Здавалося, наче нічого і не було. І лише подарунки в моїх руках і спогади в моїй голові нагадували про те, що зі мною відбулося.
Я вдячна вищим силам за всіх людей, яких зустріла, за ті метаморфози, які відбувалися в моїй свідомості, за спогади, і за щастя.
Подорожуйте!
Всі фото можна глянути тутачькі.