Як то - бути директором замку?

Чортків не входив у мої плани в невеликій подорожі Тернопільщиною. Проте не одна людина сказала, що туди з'їздити таки варто. Півтори години їду електричкою з Теребовлі. Виходжу на вулицю вкриту бруківкою. Гугл показує, що тут є замок.

Йти до замку зовсім недовго. Дорогою купую пиріжки з вишнями - час обіду.
Підходжу до деревяних воріт. Стіни замку доволі високі і виглядють досить-таки пристойно. Ворота зачинені, проте всередині є якийсь чоловік:
-Пускайте до вас в гості! - привертаю його увагу я.
-Скільки вас там? - питає він, потягуючись.
-Та я одна!
-Одна? Ооооо, заходь! - відкритає дядько Володимир мені двері.
-А ви тут хто? Екскурсовод чи просто охоронець?
-Та, я директор замку. Кидай свою броню і йди розглядай все.


Розкладаю свої речі в одному з віконних пройомів. Обідаю пиріжками, махаючи ніжками і дивлячись на Чортків з висоти. Гарно. Трошки згодом беру в руки фотоапарат і йду розглядати замок. Є стіні відбудовані, є стіні завалені й аварійні, є місця, де лишився лише фундамент, є сходи, що ведуть під землю. Під землею нині розкопано кімнат 5. У першій з них стоїть стіл і три стільці - для чого вони дізнаюся трошки згодом; інші - порожні. Ззовні є літній майданчик, а на стіні розтягнутий білий екран - тут явно проводять нічні кіноперегляди:
"Так, то у нас волонтери з'явилися. То декілька разів кіно прокрутили, гроші зібрали - і ми ворота нові змогли поставити. До того тут таке жахіття було", - розказує дядько Володимир, попиваючи каву і підкурюючи цигарку.

-А як це - бути директором замку? - питаю я.
-Та як, як? Звичайно. Коли запрошували на цю роботу, обіцяли, що фінансування буде, що допомагатимуть. А тепер що? Шукай гроші сам - ти ж директор.
Відсутність грошей основний стоп-сигнал для розвитку замку, наскільки стало зрозуміло з розмов. Під замком знаходиться ще 2 поверхи приміщень, проте розкопані тільки ті 5 кімнат:
-Чому ж не запрошуєте студентів-археологів, щоб вони у вас тут практику проходили? - не розумію складності проблеми я.
-Та вже якось запросили - краще б не приїжджали. То було 10 хлопаків, які не захотіли жити тут в наметах і їсти страви з вогнища - їм готель подавай і трьохразове харучування. А то ж 10 людей на два тижні - де я стільки грошей візьму? Коротше, вони тут викопали яму 2 на 4 метри. Постояли над нею пописали. І поїхали. А я потім ще думав, як ту яму назад закопати. Людей не вистачає. Ми тут влітку стіни відбудовуємо, а копати можемо лише взику.
-А хіба взимку земля не замерзає?
-Ні, там не замерзає.
-А для чого в першій кімнаті стіл зі стільцями?
-Тааааа....то коли дуже спектно, то ми там пива можемо випити, там же прохолодно.

Територія замку цілком готова приймати у себе фестивалі, концерти, історичні реконструкції - тільки от проводиться це все там не так часто, та й "молодь зараз тільки пити хоче". Туристи ж у замку з'являються ледь не щодня. За день переді мною була компанія з Одеси. Серед інших міст були гості з Києва, Херсона, Львова - те, що вдалося пригадати. Розважати мандрівників допомагає пес на прізвисько Петрович: "Його нам на Петра один Петро приніс - то якось так і повелося - Петрович. Він в нас зірка ютуба - всіх, хто приходить, любить. Але коли ми його вночі самого лишаємо, то на непроханих гостей гавкає", - хвалить пса дядько Володимир, чухаючи його за вухом.

Чоловік запалює другу цигарку.
-Хіба не можна виграти якийсь іноземний грант?
-Та можна. Он Збаражський замок 9 мільйонів отримав, вже мармур туди завозити почали. Все керівництво з нього йде. Ми тут хотіли ось ту вежу відбувати, то нам порахували, що тільки генеральний план у 120 тисяч обійдеться. Ех, нам би тих грошей - ми б тут наворотили!
-То відкапайте скарб.
-Ти не повіриш, ми на нього неймовірно сподіваємося. Тут же під час другої світової німці були. А коли тікали, то все, як було, так і полишали.
Згодом мені показують німецькі каски, портсигар, гільзи і частину зброї - усе знайдене тут, на території.
В Чорткові мешкає 27 тисяч людей. Ззовні місто дуже тихе і затишне, хоча вже і не молоде.
-У нас тут, на щастя, ніякої промисловості в Чорткові немає.
-А чому на щастя?
-Та тому що люди на заробітки за кордон їздять. І гроші сюди привозять. То вони тут хоч так водяться. Нові приміщення будуються - продаються, здаються в оренду. Так місто і живе.
Ми спілкуємося добру годину. Розумію, що чим старшим ти стаєш, тим більше тебе непокоїть питання грошей. Від цього стає сумно. Але дядько Володимир не сумує - у нього багато задумів і він їх обов'язково реалізує.
Прощаючись, обіцяю, що повернуся вже тоді, коли замок буде виглядати, так як мій співбесідник мріяв.
Фотографуватися дядько Володимир не заходів. Його образ лишиться лише в моїй пам'яті. Зате завдяки цьому чоловікові у мене є хоч декілька фото, де є я, і не лише моя голова. Усім серцем бажаю дядькові Володимиру, щоб все у нього вийшло.