Шиловдупілінг

Є залізничні колії, що співають перед прибуттям потяга. В Ужгороді залізо не співає. Але про це трохи згодом.

Кожна нова подорож - то наче нова книга у твоїх руках: ніколи не знаєш, чого від неї очікувати, і як вона тебе у підсумку змінить.
Ще ніколи я не відправлялася в дорогу такою розбитою і спустошеною. Здавалося, ця книга буде якоюсь порожньою і беззмістовною. В дитинстві я завжди раділа поїздкам і чекала їх, рахуючи дні в календарі. Завжди любила їздити в потягах, засинати під стук коліс, і дивуватися як така велика тьотєнька-провідниця не застрягає у проході. Цього разу я не відчувала нічого, ніякої радості і навіть думала: "А може, ну його? Лишуся вдома. Тренування не пропускатиму". Але таки поїхала. І таки не дарма.
Задумка поїхати в зимову подорож Україною була в моїй недорудій голові ще минулої зими, але тоді було не до поїздок. І хоча запланований маршрут тоді і зараз відрізнялися один від одного, пункт "побачити зимове море" був присутній два роки підряд. Основним поштовхом до підняття дупи зі стільця було неодноразове запрошення в гості моєї одногрупниці Люди і її постійне "А от у нас на Закарпатті...". Треба було нарешті перевірити, що ж там на тому Закарпатті не так.
Отож, маршрут:
Житомир - Київ (а там і у Васильків в гості до друга) - Ужгород - Чорнотисів - Ужгород - Одеса - Черкаси - Київ - Житомир.

Гугл прокладає маршрут під подорож машиною

Кінець фільму. Житомиряни теж прощалися із Андрієм Кузьменко

Дуже часто людей об'єднує горе. Новина про смерть Кузьми сьогодні покинула межі України і пішла у світ.

У кожному місті нашої країни на головній площі збиралися люди для вшанування пам'яті музиканта, який для когось був другом, для когось кумиром, для когось вихователем. І Житомир теж зібрався.

О 18-ій годинні на Соборній площі зустрілося, здається, понад 100 людей. 

Спочатку всі стояли окремим групками. Я зустріла друга, до нього підійшли ще його друзі і ми почали тихенько співати. Журналісти місцевого каналу, які чекали якогось початку, а ніяких орагнізаторів не бачили, одразу ж почали нас знімати і брати в нас коментарі. А організаторів таки не було. Вконтакті створили зустріч, але придумувати якусь програму і план дій ніхто не збирався.

Буквально за декілька хвилин увесь натовп зібрався навколо клумби біля фонтану. Люди запалювали свічки, приносили квіти...а ми запєвалі. Нікого з гітарою не було. А ще ми зрозуміли, що без музики пісень ми знаємо не так і багато. В основному натовп мовчав, але ті, хто таки співали, робили це з душею і щиро. Я була в самому центрі дійства. Я бачила, як плачуть діти, як плачуть дівчата, як плачуть хлопці. Комок стояв у горлі. Свічки горіли, сльози текли. Текли навіть тоді, коли ми намагалася заспівати щось веселе з його репертуару.