Сама собі міліція

Історія про втрату і повернення мобільного телефону

Ніщо в світі не відбувається просто так.

Та поїздка у Вінницю була спонтанною і до кінця неспланованою. Розказувати передісторію

немає сенсу. Перейду одразу до основної розповіді.

Приїхавши у Вінницю ми відправилися на автовокзал аби я купила квиток на автобус. По дорозі я придбала карту міста, і після того, як квиток додому вже лежав в моїй кишені, сиділа в приміщенні вокзалу на лавці й вивчала її. Аби телефон в руках не заважав, поклала його поруч із собою. За декілька хвилин зібралася і пішла. 

Абсолютно спокійно ми дочекалися потрібного нам тролейбуса, сіли в нього, і коли я почала шукати гаманець в рюкзаку, помітила відсутність мобільного. В голові одразу ж пронеслася картинка того, як я кладу його поруч із собою. 

На наступній зупинці ми вилетіли з тролейбуса і побігли на вокзал. Звісно ж телефон мене не чекав. Шукаючи його на лавці і під лавкою, я ще й умудрилася головою розбити одну із скляних табличок на таблі з розкладом транспорту. Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув.

Ми одразу ж побігли в міліцію писати заяву про зникнення. Документів на телефон у мене з собою звісно ж не було, але це не заважало мені вірити в доблесть наших правоохоронців.

Через те, що у відділенні був аж один міліціонер, а перед тим ми ще чекали приїзду якоїсь там групи, я прочекала під відділком десь хвилин 40. Потім майже півгодини міліціонер з помилками писав замість мене заяву, до того ж з такими деталями, які нафіг нікому не треба були. А ще він щиро дивувався тому, що я приїхала в чуже місто щоби просто погуляти.

Приїхавши додому, я намагалася самостійно встановити місцезнаходження телефону, але не вдавалося. Наступного дня вийшло. І коли мені дзвонили і питали ІМЕІ-код, я навіть сказала де саме апарат є. На іншому кінці слухавки спитали, як я то визначила. Після цього питання стало зрозуміло, що слідопити з наших міліціонерів, м'яко кажучи, не дуже.

І от, пройшло 3 тижні. Від вінницьких правоохоронців ні атвєта, ні прівєта.

Розв'язка цієї історії захована в капелюсі. Точніше, в панамці.

Одного дня я сиділа і розглядала фотографію одного хлопчини: він в панамці йшов на Говерлу. В той момент я подумала: "А в мене ж теж є класно фото в панамці!". Але воно було в телефоні. А всі фото з телефону автоматично зберігалися в моєму dropbox.

Зайшовши, побачила фотографії рєбят, в яких мій мобільний знаходився. Вони десь мого віку, може, трошки молодші. 

Їхні світлини я одразу ж позаливала на усі свої сторінки в соціальних мережах. Вони ж бо неодноразово мене виручали. А раптом це сталося б знову. 

Далі в голову прийшла світла ідея пошукати через гугл пошук по картинкам і їхні сторінки. І це вдалося. 

Я сконтактувала з хлопчиною і він чесно зізнався, що телефон у нього. Розказав, що мобільний він не знайшов, а купив. А взагалі, я вийшла на парубка за день до того, як він хотів телефон перепродати. За певну суму він погодився його відправити назад. 

На тому наше спілкування закінчилося, бо особливого задоволення я від того не отримувала.

А міліція зі мною з того часу так більше і не зв'язувалась.

І от мені тепер цікаво, чи є в нас якась інстанція, де б можна було написати на них скаргу? Бо ж, направду, смартфон сьогодні абсолютно реально знайти впродовж доби.