Війна навчить

Або як готують українських журналістів

Багато хто стверджує, що журналіст – це не професія, журналіст – це покликання і природне вміння відчувати і вміти правильно подати новину. Не дивлячись на такі гучні заяви, багато ВУЗів України продовжують готувати спеціалістів у цій сфері. Проте чи професіоналів вони готують? Після 5 років університету багато хто не може назвати себе професіоналом і, більш того, починає задумуватися над тим, а чи правильний шлях він вибрав.

Багато ні про що

В Україні велика увага приділяється самопідготовці студентів. Інформацію багато хто з них черпає з підручників. Мінуси українських видань можна продемонструвати на банальних прикладах.

Підручник Михайлина «Основи журналістики», один із найцікавіших жанрів – репортаж. Маємо лише визначення, що воно таке. Ані схеми побудови, ані порад, ані прикладів студенти не отримують. Пошукаємо інформацію про той самий репортаж у підручнику Здоровеги «Теорія і методи журналістської творчості». Тут ситуація краща: є різновиди, історія, детальний опис, але приклади так само не подаються.

Оксана Косюк, доцент кафедри соціальних комунікацій Східноєвропейського національного університету зауважила:

«Матеріалу з підручників для підготовки журналістів не вистачає, тому що підручники в нас в основному переписуються зі старих варіантів і за старими взірцями, а зараз журналістика і масова комунікація, і соціальні комунікації розмежовуються, але в підручниках інколи, на жаль, це не помітно. І те, що називається теорією журналістики, теорією масової комунікації і теорією соціальних комунікацій – дуже часто, на жаль, буває одне і теж саме».

Світлана Кравченко, професор соціальних комунікацій:

«Теоретичні знання в підручниках не в усіх, але є. Багато підручників просто повторюють інформацію, яка є в європейських і російських виданнях і дуже мало використовується українського досвіду, однак все відбувається у динаміці. Нашій державі лише 20 років і маємо надію, що наукова база буде покращуватися».

Як воїн без щита

Сучасні тенденції диктують необхідність універсального воїна-журналіста, який би вмів знімати, монтувати, писати і спілкуватися з усіма людьми. Підготувати такого воїна теоретично ще можна, а от випустити його на поле бою без обладунків – навряд. Багато університетів не мають ані відео- ані фотокамери, в деяких університетах навіть банальні диктофони купуються на власні кошти викладачів. Що вже казати про студії. Радує хоча б наявність радіорубок у багатьох вишах.

Оксана Косюк:

«В нашому університеті дуже непогана матеріальна база, але постає питання, чи є фахівці, які вміють користуватися всіма ресурсами. В нас є радіостудія, в головному корпусі є телестудія, але в нас немає контакту з головним корпусом і ті люди, які готують там якісь сюжети про університет, не працюють викладачами в нашому інституті філології, і, я думаю, для того, щоб ефективніше працювали студенти, треба цей зв’язок налагодити і одночасно використовувати радіостудію, телестудію, всі інші можливості».

Можна прочитати тисячі книжок, вийти у світ і не вміти перейти дорогу

Майбутнім журналістам доводиться вчити величезну кількість теорії. Знати свою професію з середини,  всі її тонкощі, плюси і мінуси, вивчити напам’ять інструкцію до відеокамери – усе це надзвичайно добре, але чи знадобляться ці знання, якщо репортери не знатимуть, як застосувати їх на практиці. Роботодавці все частіше ще зеленим хлопцям і дівчатам кажуть: «Забудьте все, що вас вчили в університеті! Настав час реального життя!» І саме через це з’являється ще одна причина появи непрофесійних журналістів.

Світлана Кравченко:

«Безперечно, теоретичні знання, особливо знання з історії, культури, історії України, історії журналістики, методи, форми журналістської діяльності в різні епохи, в різні періоди – для журналістики це дуже важлива інформація, яка формує фундамент світогляду майбутнього журналіста, достойного світогляду різностороннього, базового світогляду, який впирається на певні знання, на певні національні патріотичні цінності, на духовні засади зайвими для журналіста бути не може. Цікавий журналіст тоді, коли він багато знає і він може щось сказати людям,журналіст мусить сказати людям те, чого вони не знають, а для того, щоб знати – треба багато вчитися».

Оксана Косюк:

«Я думаю, що практика для студентів важлива, але в університеті вони її отримувати не повинні, тому що ВНЗ продукує науковців і теоретиків, а на практику студенти ходять щороку і мають можливість ознайомитися з усіма особливостями редакції і, якщо потрібно, вони можуть відвідувати тренінги, але, як виняток, як варіант адаптації, в нашому університеті є дуже багато практичних курсів. Навчаючись, студенти можуть бути одночасно і практиками і теоретиками».

Руйнація уявних хмарочосів

Саме зі словами «Забудьте все, що ви вчили!» уявні повітряні замки, які ще з дитинства зводилися в голові журналіста, починають руйнуватися. Багато хто не очікує, що на нього чекатиме постійний тиск керівництва, спілкування з не завжди приємними і охайними людьми, ледь не цілодобова робота і готовність будь-якої миті їхати знімати сюжет, чи писати репортаж. Журналістика – це не та професія, в якій ти будеш лежати, а світ бігатиме навколо тебе. Як то кажуть: «Вовка ноги годують». Так само виходить і в цьому випадку.

Анастасія Даугле, ведуча програми «Подробности» на телеканалі Інтер:

«Якщо ви вирішили пов’язати своє життя з журналістикою, приготуйтеся до того, що ця професія – не мед і не цукор. І до того, як ви отримаєте Пуліцерівську премію, доведеться попрацювати – часом без сну і відпочинку, без захмарних гонорарів, без гарячих обідів, без розуміння і співчуття оточуючих. І приготуйтеся до того, що журналістів не люблять…»

Окана Трокоз, журналіст 5 каналу:

«Стати журналістом…хм…ні, мріяти я ніколи не мріяла, просто в 11-му класі, коли треба було вирішувати, куди далі йти, і які предмети тягнути, вирішила, що піду на "Видавничу справу", щоб стати журналістом. Вступла, спершу розчарувалася, бо більшість предметів вели викладачі, які ніколи журналістами не працювати, тому мріяла вчитися у справжніх практиків, і  на канікулах після 2-го курсу пішла працювати в газету, а через 3 роки ще вступила у Могилянську школу журналістики, проект "Школа цифрового майбутнього". Так от, до чого це я. Мені подобається вчитися у людей, які досягнули якогось результату у справі, яку викладають. А професію свою люблю. Не жалкувала ніколи, навіть тоді, коли мене переконували, що журналісти мало заробляють, навіть, коли пропонували у прес-службі працювати - не подіяло».

Українці вимагають об’єктивних, правдивих журналістів, які не боятимуться нікого і дійсно виконуватиму так звану функцію четвертої влади. Для цього вони повинні багато практикуватися, вивчати психологію людей, вміти боротися із власними страхами і переживаннями, вміти аналізувати і просто бути освіченими людьми. З цього приводу гарну думку має відомий український журналіст Микола Вересень:

«Журналіст повинен бути точним. Якщо він за освітою фізик, хімік чи математик і при цьому вміє гарно пов’язувати слова – він ідеальний журналіст.

Зараз журналістів готують ледь не в кожній бурсі. Я б відсотків 95 таких от закладів прибрав».

 Хоча дуже часто вміння молодих журналістів залежать не від матеріальної бази навчального закладу, а від бажання самого студента вчитися і освоювати нові навички. Тому бажаємо майбутнім журналістам натхнення, вправності, уважності і впевненості у собі.