Для чого гетеро Марш рівності?

Я ні разу в житті не цілувалася з дівчиною. Але це не завадило мені бути на Марші рівності. Тому що Марш - це не про те, хто з ким спить, це про рівність всіх громадян України в їхніх правах.

-Що це тут все перекрито? - з щирою цікавістю запитує жіночка о 7:30 ранку, підходячи до паркану біля червоного корпусу університету Шевченка.

-Та, там підорів охороняти збираються, - єхидно відповідає інша тітонька, що поспішила нас обігнати.

Ми - це я і Юля. І ми приїхали в Київ з Луцька.

Я, Ліля і Юля

Будувати стіну з правоохоронців навколо території початку Маршу почали ще з самого ранку. Вони мило нам посміхалися і запрошували танцювати.

За декілька годин біля метро зустрічаємося з із Юліним другом Артемом:

-Тих, хто на Марш одразу видно - вони з рюкзачками і у спортивному взутті, - з посмішкою озирається навколо Артем.

-А що там, міліція нациків фільтрує? - цікавиться Юля.

-Та що їх фільтрувати? Он дивись! - Артем показує на голених хлопчаків у берцах і на дядьок з Азову.

Мандражить.

На територію біля червоного корпусу пропускають після ретельної перевірки. І тим не менше і тут є люди з плакатами проти нашої ходи, та й лисі голови проскакують у натовпі - якщо в них немає металевих предметів, то немає й сенсу не пропускати.

Впродовж години будується колона. Поруч стоїть журналістка Ірина Славінська, бачимо також Хатію Деканоідзе, Сергія Лещенка, Мустафу Наєма, Наталку Гуменюк і ще багато-багато відомих людей. Сьогодні ми всі разом.

Філ і делегація посольства Америки

Колона рушає. Ми йдемо за міцною стіною із хлопців у щитках і шоломах. Вже після я дізнаюся, що понад 50 осіб було затримано, тоді все видається мирним. Мене переповнюють емоції. Надзвичайно приємно бути тут і зараз, приємно знати, що тут зібралися люди зі спільною ідеєю. 

В цьому житті я намагаюся бути пацифісткою. Взаєморозуміння і взаємоповага - це те, про що я мрію. Я надзвичайно хочу, щоб люди навчилися чути і сприймати не лише свої ідеї. Подібні акції - шлях до порозуміння. Тому я була там.

Я переконана, що колись настане той день, коли не треба буде йти за стіною із правоохоронців. Коли люди зрозуміють, що рівність у різності. Поки ось так, але і така ситуація вже радує. Під час ходи ніхто не постраждав.

Шлях Маршу недовгий. По дорозі нам махає сім'я з маленькою дитиною. За декілька будинків бачимо бабусю, яка стоїть і витирає сльози.

"Дякуємо!" - скандуємо всі разом і плескаємо в долоні. Маршрут закінчився. Нас ведуть до метро. По дорозі бачу навіть хлопця-аутиста, про якого знімала якось сюжет.

Всі заходять до одного потягу: "Нарешті з нормальними людьми в метро", - зауважує одна дівчина. У відповідь на її репліку увесь вагон аплодує.