По дороге с облаками

Ми їздили без хмар, але з посмішкою.

2 місяці тому одна хороша людина нарешті навчила мене кататися на велосипеді. 

Мої ноги прикрасилися синцями, а мої літні сарафанчики сховалися кудись далеко-далеко в шафу.

Приклади людей, які катаються по світу надихали мене все більше і більше. 

Але починати треба з малого.

Моя перша велика поїздка - близько 60 кілометрів відбулася вчора.

Я ніколи не бачила помістя Терещенків у Денишах, та й взагалі в тих місцях була лише 1 раз у житті. Потрібно було це виправити. 

Терплячий і добрий хлопець Вова допоміг підремонтувати мого Степана до поїздки, згодом до нас приєдналася ще й Настасья. В неділю зранку ми втрьох виїхали в сторону Тетерівки. Туди педалі ми крутили години 2. Спочатку поїхали в Тригір'я, заїхали подивилися монастир (чому я так багато про нього чула, я так і не зрозуміла). Далі поїхали в ліс шукати місце біля річки на покупатися. Там ми перечекали спеку і заодно умудрилися відіспатися.

По дорозі назад подивилися замок, поуявляли себе його власниками, уявили, які кімнати і де були. Я назбирала квіточок і рушили назад. Дорога була швидкою і приємною, щоправда машин ввечері було багато.

Найголовніше з цієї поїздки - це те, що я зловила себе на тому, що я їду і посміхаюся. Мені було в кайф. Потім я навіть їхала і співала пісень на увесь голос. І ні синці, ні укуси від комарів, ні згорівша шия не могли це все зіпсувати.

До чого увесь цей текст? До того, що можна кудись їздити і отримувати від того кайф, навіть не маючи на те багато грошей і часу. 

Просто не сидіть на місці і все у вас вийде!