Дівчинка з виделкою у рюкзаку

"Я ще ніколи не бачив таких "сладкоєжек"!" - Дмитро Безвербний

Челендж "ти не куриш, а я не їм солодкого" намалювався на горизонті дуже спонтанно. В принципі, як і Безвербний, який програв вже на четвертий день.

У людини стосунки з їжею доволі дивні. Помічаєш це, коли від чогось відмовляєшся. І тоді бачиш, як на тебе з усіх боків лізе ЇЖА! Як у фільмі жахів!

Я собі челендж захотіла трошки ускладнити і провести тиждень, харчуючись лише здоровою їжею.

Колись відмовитися від м'яса для мене не було складно. Відмовитися ж від солодощів - то якась кара небесна. Цього тижня я поставила собі за мету не вживати ані цукерок, ані печива, обмежила себе і у хлібі.
Без хліба я протрималася 4 дні.
Без солодкого - сьогодні сьомий.
Четвертий же день насправді якийсь просто переломний. Дивно було, сидячи в бібліотеці, усвідомити, що думаю про зефір, вафлі, рулет з джемом, і чашку какао :)

"Рєбята, 5 кілограм не провезете?"

Життя наповнюється емоціями, якщо час від часу робити щось спонтанне.

Ксюша і брестський вокзал

"Не хочеш завтра в Брест?" - написав Артур, коли я сиділа на парах. Я відмовилася, вмотивувавши це запланованою на вихідні роботою. Але щось всередині шкребло. І до вечора я вже вирішила, що завтра їду.

Білорусь для мене давно була ідеєю фікс. І от, в кишені вже пачка білоруських рублів, я в потязі на Ковель, а поруч ще 8 таких же легких на підйом людей. Філа, звісно ж, не забула.

За 2 години ми доїхали до Ковеля. Там я теж була вперше і ми півтори години гуляли нічним містом. Можу сказати, що там дивний Шевченко і занадто приставучі алкаші.

Електричка на Хотислав. Вона їхала настільки повільно, наскільки тільки може їхати те, що називається транспортом. 

-Квитки є? - спитала українська контролер.

-Так, є. - Впевнено сказали ми.

-Щоб я більше не бачила, що ви в касі їх купуєте! У мене треба їх брати. Не все ж в касу: трошки нам - трошки їм! - просвітила нас жіночка.

Чим відрізняються центри здачі крові в різних містах?

Сьогодні я вже далеко не вперше здавала кров. На моєму рахунку 4 здачі крові і 1 здача тромбоцитів. (Про перший досвід і враження можна читнути тут).

Так складається моє життя, що я мала шанс бути донором для людей в двох містах: в Луцьку і в Житомир. Сьогодні я зауважила відмінності у ставленні до донорів, чим і хочу з вами поділитися.
Одразу зауважу, я не стверджую, що десь погано, а десь класно - просто покажу, чим центри здачі крові відрізняються. Чому? Не знаю.

Як воно - бути волонтером Форуму видавців?

Минулого року я вперше в житті була волонтером на культурному заході. Моїм вперше став 21-ий Форум видавців у Львові. Цього року вирішила продовжити цю гарну осінню вже традицію

Спочатку була дорога

Чим не Ейфелева вежа?

Квиток на потяг давно в кишені, а цей залізний дракон запізнюється. Внутрішній голос підказує розцінювати це як поганий знак. За декілька годин, посинівши від холоду у 3-ому загальному вагоні 667-го потягу Ковель-Чернівці, я навіть почала тому голосу довіряти. Але в долі на це були інші плани, і дядько-провідник це довів:

-Можна мені чаю? - зрештою не витримала і пішла питати я.

-А чаю немає.

-А що тоді є?

-Кава є.

-Ну добре, давайте хоч каву. Скільки вона коштує?

-9 гривень

-Кумедно. Кава коштує дорожче, аніж уся моя дорога. Квиток-то я за 8 купила.

Провідник з хвилину заливається сміхом, поки я йду по гаманець. Даю 10 гривень. Решти провідник дає 5. Щастя в дрібницях.

Потім ще години 2 я з тої склянки пила гарячу воду. Аж раптом львівська Ейфелева вежа почала радувати око - дорога для мене на сьогодні завершувалася.

 

Трошки про головне

Неповна волонтерська родина

Волонтерів Форуму відбирали серед тих, хто заповнив відповідну форму, в якій претенденти описували свій досвід, навички і причини стати волонтером. Усього анкет було понад 700, а волонтерів зрештою було 300. Почали вони працювати ще в середу: розклеювали номерки на намети, допомагали розносити книги, відповідали на організаційні питання реєстрували учасників і пресу.
Поки я перевіряла журналістську акредитацію, роздавала репортерам браслети (вони цього року були замість бейджів і вдягалися раз і на всі дні, тобто зняти їх не можна було), а дівчинка за сусіднім столом реєструвала видавництва, в наших головах склався список найдурніших питань, які нам постійно ставили:

Сама собі міліція

Історія про втрату і повернення мобільного телефону

Ніщо в світі не відбувається просто так.

Та поїздка у Вінницю була спонтанною і до кінця неспланованою. Розказувати передісторію

немає сенсу. Перейду одразу до основної розповіді.

Приїхавши у Вінницю ми відправилися на автовокзал аби я купила квиток на автобус. По дорозі я придбала карту міста, і після того, як квиток додому вже лежав в моїй кишені, сиділа в приміщенні вокзалу на лавці й вивчала її. Аби телефон в руках не заважав, поклала його поруч із собою. За декілька хвилин зібралася і пішла. 

Абсолютно спокійно ми дочекалися потрібного нам тролейбуса, сіли в нього, і коли я почала шукати гаманець в рюкзаку, помітила відсутність мобільного. В голові одразу ж пронеслася картинка того, як я кладу його поруч із собою. 

На наступній зупинці ми вилетіли з тролейбуса і побігли на вокзал. Звісно ж телефон мене не чекав. Шукаючи його на лавці і під лавкою, я ще й умудрилася головою розбити одну із скляних табличок на таблі з розкладом транспорту. Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув.

Здається, я твій стереотип зламала

Наш світ існує занадто довго. 

За цей час склалося забагато правил того, як саме треба проживати своє життя. Сучасність охрестила ці правила стереотипами.

За останні декілька років я зіштовхнулася з декількома із них. Про це і хочу поговорити.

Стереотип №1. Жінка зобов'язана фарбуватися

Ніхто нікому нічого не зобов'язаний. Все. Крапка. Чесно-чесно.
Чому жінка ПОВИННА щодня наносити на своє обличчя шар фарби? Чому ми не цінуємо природну красу? Чому чоловіки не фарбують свої і без того прекрасні вії?
Ні, я не говорю про те, що не варто слідкувати за своєю шкірою. Якщо ти хочеш гарно виглядати - ти можеш це робити. Але останнім часом, коли я звертаю увагу на макіяж сучасних осіб жіночої статі, мене нудить.
Знаю приклади того, коли дівчина ненафарбованою і сміття не може винести, коли замість дійсно важливих і потрібних речей жіночі сумки бувають забиті косметикою, коли дівчата не висипаються або ж не снідають, щоби встигнути нафарбуватися... І це все нав'язане нам суспільством.
Втім, вибір за вами.

Стереотип №2. Кожен в житті обов'язково має одружитися/вийти заміж і народити дитину

Черемош Чорний, бо після сидіння на його камінцях, плавки теж чорні

Ми з рюкзаком знову одне ціле. Його вага вже не так тисне на плечі, як минулого літа. Моє нутро переповнює радість від того, що ми знову в дорозі. Наше місце призначення - Черемош-фест.

Я знову заплуталася
 Чорний це Черемош чи Білий

Карпати – то любов! 

А Черемош – то моя любов з першого погляду! 

Ми познайомилися минулої весни, а цього року я збиралася їхати, не зважаючи на відсутність компаньйонів, невтішні прогнози погоди і гризіння сумнівів.

Перш ніж вирушати я вирішила все ж таки забрати свій диплом з англійської школи від американців. Випуск співпав із днем відправлення потяга на Коломию. Коли я з наплічником зайшла в приміщення до мене підбігла Джен і впевнено заявила, що їй байдуже куди я їду, вона їде зі мною. «Без питань! – сказала я. – В моєму наметі є ще 2 вільних місця». Коли ж почалася вступна промова від Майкла Готта, це було так:

«Ось там, на задніх рядах, сидить Оксана. І ви тільки подивіться, що вона принесла з собою! Покажи всім свій величезний рюкзак! Уявіть собі, вона прийшла забрати диплом і одразу після закінчення нашої церемонії поїде в Карпати! По-аплодуємо їй!»

І 300 людей аплодували мені просто за те, що так склалися обставини. Після того в мене з десяток абсолютно незнайомих осіб запитали куди саме я їду, з якою метою, а найпопулярнішим було питання чи не важкий в мене наплічник.

Звернення до тих, хто ніколи не носив похідний рюкзак: людоньки, не питайте в туристів про важкість рюкзака, бо ТАК, він важкий, бо НІ, ви все одно не допомагатимете його нести, бо зайва невиправдана увага дратує.