Як то - бути директором замку?

Чортків не входив у мої плани в невеликій подорожі Тернопільщиною. Проте не одна людина сказала, що туди з'їздити таки варто. Півтори години їду електричкою з Теребовлі. Виходжу на вулицю вкриту бруківкою. Гугл показує, що тут є замок.

Йти до замку зовсім недовго. Дорогою купую пиріжки з вишнями - час обіду.
Підходжу до деревяних воріт. Стіни замку доволі високі і виглядють досить-таки пристойно. Ворота зачинені, проте всередині є якийсь чоловік:
-Пускайте до вас в гості! - привертаю його увагу я.
-Скільки вас там? - питає він, потягуючись.
-Та я одна!
-Одна? Ооооо, заходь! - відкритає дядько Володимир мені двері.
-А ви тут хто? Екскурсовод чи просто охоронець?
-Та, я директор замку. Кидай свою броню і йди розглядай все.

"Рєбята, 5 кілограм не провезете?"

Життя наповнюється емоціями, якщо час від часу робити щось спонтанне.

Ксюша і брестський вокзал

"Не хочеш завтра в Брест?" - написав Артур, коли я сиділа на парах. Я відмовилася, вмотивувавши це запланованою на вихідні роботою. Але щось всередині шкребло. І до вечора я вже вирішила, що завтра їду.

Білорусь для мене давно була ідеєю фікс. І от, в кишені вже пачка білоруських рублів, я в потязі на Ковель, а поруч ще 8 таких же легких на підйом людей. Філа, звісно ж, не забула.

За 2 години ми доїхали до Ковеля. Там я теж була вперше і ми півтори години гуляли нічним містом. Можу сказати, що там дивний Шевченко і занадто приставучі алкаші.

Електричка на Хотислав. Вона їхала настільки повільно, наскільки тільки може їхати те, що називається транспортом. 

-Квитки є? - спитала українська контролер.

-Так, є. - Впевнено сказали ми.

-Щоб я більше не бачила, що ви в касі їх купуєте! У мене треба їх брати. Не все ж в касу: трошки нам - трошки їм! - просвітила нас жіночка.

Гроші за цікавість

Ви ніколи не дізнаєтеся, скільки мандрівників зараз в дорозі, скільки доріг пройшли ноги тієї чи іншої людини, скільки нового побачили їхні очі. Я завжди захоплювалася тими, хто здатен втекти від міста у полон невідомості. Сьогодні один з таких людей приніс мені розчарування.

Історія така: команда з трьох мандрівників зібралася пройти морським шляхом Колумба за 40 днів. Але не просто пройти, а влаштувати собі сухе голодування. Шлях пройшли, 40 днів не їли, хтось пив, хтось не пив, фільм зняли, нам показали. До речі, в тому, щоб витримати голодування їм допомагав бог, молитви і всє дєла. На зустрічі був присутній один з чоловіків. По закінченню фільму він відповідав на запитання, а далі захотів ознайомити нас з іще одним своїм проектом - Братерство АТО - короткі відеоролики, які стосуються АТО. До речі, раджу. Звідки ж взялося розчарування? Окрім знятого фільму з цієї подорожі вийшла ще й книжка, яку я хотіла придбати. Розмірами вона була зовсім маленкою, хоча мені здавалося, що з такої мандрівки з таким випробуванням можна написати щось не менше за один з томів "Війни і мир".