Про Чорнобиль прекрасний

"Кому треба наші Карпати в Європі? Та нікому - у них є Альпи! Кому треба наше Чорне море? Та теж нікому - у них є Середземне! А от Чорнобиль...Він же у світі один!"

Цього літа в моїх планах було що завгодно, але не 30-ти кілометрова Чорнобильська зона. А саме туди, в село Прибірськ на фестиваль Чорнобиль Ренесанс, я поїхала в останній тиждень літа. 

Як то - бути директором замку?

Чортків не входив у мої плани в невеликій подорожі Тернопільщиною. Проте не одна людина сказала, що туди з'їздити таки варто. Півтори години їду електричкою з Теребовлі. Виходжу на вулицю вкриту бруківкою. Гугл показує, що тут є замок.

Йти до замку зовсім недовго. Дорогою купую пиріжки з вишнями - час обіду.
Підходжу до деревяних воріт. Стіни замку доволі високі і виглядють досить-таки пристойно. Ворота зачинені, проте всередині є якийсь чоловік:
-Пускайте до вас в гості! - привертаю його увагу я.
-Скільки вас там? - питає він, потягуючись.
-Та я одна!
-Одна? Ооооо, заходь! - відкритає дядько Володимир мені двері.
-А ви тут хто? Екскурсовод чи просто охоронець?
-Та, я директор замку. Кидай свою броню і йди розглядай все.

Щоб закохатися у Чернівці, достатньо прожити там 11 годин

Твоє тіло колихається як сметанка "Радуга", яку ти так любив в дитинстві їсти у кафешці "Радуга" в парку. Тільки десерт цей трошки "підгуляв", бо ж ти нині в загальному вагоні поїзда Ковель-Чернівці і по твоїй спині стікає чергова краплинка поту. "Чу-чу-чух, чу-чу-чух..." - розмірено нашіптує потяг.

Турецька площа

В серпні минулого року я була в таборі в Польщі. У нас були усіляки різні тренінги, і на одному з них ми писали лист самі собі в майбутнє. В недалеке майбутнє - через рік. Лист до мене вже повернувся. Хоч і на два місяці раніше, та я його вже відкрила. Одним із пунктів була поїздка в Чернівці. 

Перерва між екзаменами - це замало, щоб їхати кудись далеко, але забагато, щоб встигнути померти від суму. Отож, їду!

Чісінау?

Минулого літа у Вінниці один іноземець попросив мене спитати у довідковому вікні, коли буде автобус на Чісінау. Жіночка у віконечку звісно ж віповіла, що такий автобус тут не їздить. Як він добрався і чи добрався взагалі я так і не знаю. І мені було дуже прикро, що я ніяк не змогла йому допомогти.

Декілька тижнів тому мій хороший друг Ілля кинув мені посилання на один проект в Молдові і сказав заповнювати анкету. Витративши на то купу свого і його часу, ми її таки заповнили і відправили. За тиждень прийшла відповідь: "We would like you to join our team in Chisinau!"

Знову Чісінау. Почала гуглити і з'ясувалося, що то Кишинів! І як же мені було соромно перед тим дядечком на вінницькому вокзалі. 

Тепер я на 10 днів у Кишиневі. Сьогодні холодно і дощ. 

Тут ми робитимемо онлайновий журнал. Цей міжнародний (Білорусь, Україна, Молдова) проект за німецькі кошти реалізовується уже третій рік. Попередні роки журнали робили друкованим. Цього року вирішили провести тренінг з візуалізації в мережі. Не знаю, наскільки такі штуки зможуть прижитися в наших ЗМІ, але досвід цікавий.

Люди тут зібралися найрізноманітніші.

"Получив диплом програмиста, я год работал кондитером", - розказував Леонід, який нині займається відео-монтажем. Він з Кишинева.

Нахіба їй той їжак?

Так само, як неочікувано з'являються у чиємусь житті люди, тварини, речі, будь-що, у моєму житті з'явився Філ.

Я ніколи не була прихильницею їжаків, до 19 років не вміла спати з іграшками, останні кілька років мріяла про черепаху...а тут їжак!

Філ і рівненський красунчик Патрік

Коли він приїхав до мене з Німеччини через Одесу в Миколаїв, я не хотіла його брати. Того дня ми посварилися з тіткою, яка його і привезла, і на знак протесту було вирішено залиши всі подарунки на своїх місцях. Проте, охолонувши, я подивилася у ті блискучі очі і зрозуміла, що він приїхав таки до мене. Тепер ми будемо їздити разом.

У мене вже є рюкзак Мирон. Навіщо ж мені ще хтось?

Варіантів може бути багато.

Почнемо ж самокопання.

"Рєбята, 5 кілограм не провезете?"

Життя наповнюється емоціями, якщо час від часу робити щось спонтанне.

Ксюша і брестський вокзал

"Не хочеш завтра в Брест?" - написав Артур, коли я сиділа на парах. Я відмовилася, вмотивувавши це запланованою на вихідні роботою. Але щось всередині шкребло. І до вечора я вже вирішила, що завтра їду.

Білорусь для мене давно була ідеєю фікс. І от, в кишені вже пачка білоруських рублів, я в потязі на Ковель, а поруч ще 8 таких же легких на підйом людей. Філа, звісно ж, не забула.

За 2 години ми доїхали до Ковеля. Там я теж була вперше і ми півтори години гуляли нічним містом. Можу сказати, що там дивний Шевченко і занадто приставучі алкаші.

Електричка на Хотислав. Вона їхала настільки повільно, наскільки тільки може їхати те, що називається транспортом. 

-Квитки є? - спитала українська контролер.

-Так, є. - Впевнено сказали ми.

-Щоб я більше не бачила, що ви в касі їх купуєте! У мене треба їх брати. Не все ж в касу: трошки нам - трошки їм! - просвітила нас жіночка.

Як воно - бути волонтером Форуму видавців?

Минулого року я вперше в житті була волонтером на культурному заході. Моїм вперше став 21-ий Форум видавців у Львові. Цього року вирішила продовжити цю гарну осінню вже традицію

Спочатку була дорога

Чим не Ейфелева вежа?

Квиток на потяг давно в кишені, а цей залізний дракон запізнюється. Внутрішній голос підказує розцінювати це як поганий знак. За декілька годин, посинівши від холоду у 3-ому загальному вагоні 667-го потягу Ковель-Чернівці, я навіть почала тому голосу довіряти. Але в долі на це були інші плани, і дядько-провідник це довів:

-Можна мені чаю? - зрештою не витримала і пішла питати я.

-А чаю немає.

-А що тоді є?

-Кава є.

-Ну добре, давайте хоч каву. Скільки вона коштує?

-9 гривень

-Кумедно. Кава коштує дорожче, аніж уся моя дорога. Квиток-то я за 8 купила.

Провідник з хвилину заливається сміхом, поки я йду по гаманець. Даю 10 гривень. Решти провідник дає 5. Щастя в дрібницях.

Потім ще години 2 я з тої склянки пила гарячу воду. Аж раптом львівська Ейфелева вежа почала радувати око - дорога для мене на сьогодні завершувалася.

 

Трошки про головне

Неповна волонтерська родина

Волонтерів Форуму відбирали серед тих, хто заповнив відповідну форму, в якій претенденти описували свій досвід, навички і причини стати волонтером. Усього анкет було понад 700, а волонтерів зрештою було 300. Почали вони працювати ще в середу: розклеювали номерки на намети, допомагали розносити книги, відповідали на організаційні питання реєстрували учасників і пресу.
Поки я перевіряла журналістську акредитацію, роздавала репортерам браслети (вони цього року були замість бейджів і вдягалися раз і на всі дні, тобто зняти їх не можна було), а дівчинка за сусіднім столом реєструвала видавництва, в наших головах склався список найдурніших питань, які нам постійно ставили:

Черемош Чорний, бо після сидіння на його камінцях, плавки теж чорні

Ми з рюкзаком знову одне ціле. Його вага вже не так тисне на плечі, як минулого літа. Моє нутро переповнює радість від того, що ми знову в дорозі. Наше місце призначення - Черемош-фест.

Я знову заплуталася
 Чорний це Черемош чи Білий

Карпати – то любов! 

А Черемош – то моя любов з першого погляду! 

Ми познайомилися минулої весни, а цього року я збиралася їхати, не зважаючи на відсутність компаньйонів, невтішні прогнози погоди і гризіння сумнівів.

Перш ніж вирушати я вирішила все ж таки забрати свій диплом з англійської школи від американців. Випуск співпав із днем відправлення потяга на Коломию. Коли я з наплічником зайшла в приміщення до мене підбігла Джен і впевнено заявила, що їй байдуже куди я їду, вона їде зі мною. «Без питань! – сказала я. – В моєму наметі є ще 2 вільних місця». Коли ж почалася вступна промова від Майкла Готта, це було так:

«Ось там, на задніх рядах, сидить Оксана. І ви тільки подивіться, що вона принесла з собою! Покажи всім свій величезний рюкзак! Уявіть собі, вона прийшла забрати диплом і одразу після закінчення нашої церемонії поїде в Карпати! По-аплодуємо їй!»

І 300 людей аплодували мені просто за те, що так склалися обставини. Після того в мене з десяток абсолютно незнайомих осіб запитали куди саме я їду, з якою метою, а найпопулярнішим було питання чи не важкий в мене наплічник.

Звернення до тих, хто ніколи не носив похідний рюкзак: людоньки, не питайте в туристів про важкість рюкзака, бо ТАК, він важкий, бо НІ, ви все одно не допомагатимете його нести, бо зайва невиправдана увага дратує.

Затягніть паски - попереду підйом!

Чомусь приємні і цікаві речі швидко стають мейнстрімом. І багато хто починає цим цікавитися тільки тому, що це модно. Нині в тренді подорожувати. Особливо малобюджетно. Ти можеш сказати, що ти займався цим ще до того, як це стало мейнстрімом, але ж мандрівники були ще тисячі років тому. Ти, на жаль, не перший. Та й не останній.

Останні декілька років в моїй голові жив маленький тарганчик, який мріяв побачити гори. Не так, як в школі на екскурсії - покататися в Буковелі на підйомнику, і не на фестивалі - де ти півночі гоцаєш, а потім півдня відсипаєшся і так толком нічого не бачиш. Він мріяв побачити гори десь з великої-великої висоти, сидячи з наплічником за спиною, попиваючи джерельну воду і слухаючи, як співають пташки о 5 ранку. Не горобці, як в місті, а саме пташки. Різні. Голосні. Прекрасні.
Рур дав моєму тарганчику можливість наблизиться на крок до здійснення мрії.
Цей хлопчина любить подорожувати. Він живе цим. І свій 21 день народження він вирішив зустріти з друзями в горах. Мене теж запросив. Ми їхали на Боржаву.
Але перед тим розкажу і історію про одну надзвичайну жіночку.

Наумчук є на Ї

Я неодноразово чула, що сучасна молодь мало читає. Але для чого ж тоді проводиться все більше і більше літературних фестивалів?

Наше єдине спільне фото

Фестиваль, який має просту назву - Ї, проводиться вже вдруге. І вдруге у місті, яке брати Гадюкіни пропіарили, як файне місто. Це мистецький фестиваль, а я його називала літературно-музичним, та хіба ж суть від цього змінюється? Натрапила я на нього, як чомусь останнім часом частенько трапляється, десь в нетрях всесвітньої мережі. Душа просила відпочинку, очі - побачити Тернопіль, а дупа - не сидіти на парах. 

І от ми їдемо біля великого Тернопільського ставу, а паралельно до нас їде тролейбус щастя. Уявіть собі, тролейбус щастя! Він обклеєний усілякими наліпками, обвішаний стрічечками, а за кермом...середньостатистичний незадоволений життям водій. Ми нарешті приїхали. На три дні фестивалю ми - це Артур, Катя і я. 

Хлопець із внутрішнім GPS-навігатором

На звичайне питання: «Для чого тобі подорожі?» він дає не зовсім звичайну відповідь: «А може, в мене психічний розлад і я втікаю від себе. До речі, це реально допомагає!»

Він малює, фотографує, подорожує і не розуміє, для чого сидіти на місці, або, подорожуючи,  ходити по магазинах . Артур Альошин – студент третього курсу інституту економіки та менеджменту СНУ імені Лесі Українки.

Його подорожі почалися із досить сумної історії, але сам процес настільки захопив, що при будь-якій можливості сам чи з кимось він їде туди, де є щось, чого він ще не бачив.

-          Подорожуючи Україною, хочеться заїжджати в такі невеликі села, де є щось малеееесеньке туристичне, про яке мало хто що знає. Коли ти говориш людям про щось незвичайне, що є буквально в 5 км від Луцька, то вони щиро дивуються. Зате всі люди знають, де Париж. В цьому плані в мене є якийсь азарт: дізнатися, що десь тут поруч є щось таке, про що ніхто нічого не знає. В той же час я не ставлю собі за мету подивитись все, бо я знаю, що життя мене може закинути ще раз туди і що, мені буде скучно?

Пойожилися

Той, хто пройшов через обмеженість і певні рамки, хто зазирнув за межі дій і знань, той досяг чистої любові, яка ніколи не закінчується.

Шрі Шрі Раві Шанкар

У кожного учасника є такий бейдж
на згадку.

- такою була випадкова фраза, яку я витягнула із цілого акваріума фраз. І чи то завдяки збігу обставин, чи то доля таки існує, але для мене вона виявилася пророчою. Того дня я дійсно проходила крізь свою обмеженість і рамки.

7-го березня у Львові відбувався вже 4-ий йога-марафон. 

Не можу сказати, що я просунутий йог. Роки 2 тому я часто практикувала вдома по відео-урокам, або ж якщо в Житомирі десь траплялися безкоштовні практики - і я там була. До студії йоги мої ноги ще не доходили. Тому, коли на очі натрапила афіша марафону, рішення було прийняте майже миттєво - їхати!

Шиловдупілінг

Є залізничні колії, що співають перед прибуттям потяга. В Ужгороді залізо не співає. Але про це трохи згодом.

Кожна нова подорож - то наче нова книга у твоїх руках: ніколи не знаєш, чого від неї очікувати, і як вона тебе у підсумку змінить.
Ще ніколи я не відправлялася в дорогу такою розбитою і спустошеною. Здавалося, ця книга буде якоюсь порожньою і беззмістовною. В дитинстві я завжди раділа поїздкам і чекала їх, рахуючи дні в календарі. Завжди любила їздити в потягах, засинати під стук коліс, і дивуватися як така велика тьотєнька-провідниця не застрягає у проході. Цього разу я не відчувала нічого, ніякої радості і навіть думала: "А може, ну його? Лишуся вдома. Тренування не пропускатиму". Але таки поїхала. І таки не дарма.
Задумка поїхати в зимову подорож Україною була в моїй недорудій голові ще минулої зими, але тоді було не до поїздок. І хоча запланований маршрут тоді і зараз відрізнялися один від одного, пункт "побачити зимове море" був присутній два роки підряд. Основним поштовхом до підняття дупи зі стільця було неодноразове запрошення в гості моєї одногрупниці Люди і її постійне "А от у нас на Закарпатті...". Треба було нарешті перевірити, що ж там на тому Закарпатті не так.
Отож, маршрут:
Житомир - Київ (а там і у Васильків в гості до друга) - Ужгород - Чорнотисів - Ужгород - Одеса - Черкаси - Київ - Житомир.

Гугл прокладає маршрут під подорож машиною

Топ-топ...чух-чух...

Навколо мене відбувається багато неймовірного. Багато руху. Рух хаотичний, рух впорядкований, рух запланований і незапланований. Я люблю рухатися. Люблю відкривати нове. Цього літа я, на диво, була багато де. В цьому одному дописі хочу поділитися з вами враженнями від чотирьох маленьких, але щасливих подорожей, про які тут ще не було написано

1. З липневих спогадів

На ті вихідні я планувала податися до Чернігова, проте мама попросила побути десь недалеко. Незадовго до того я згадала, що маю знайомого з Бердичева, з яким ніколи не бачилася. Час для зустрічі настав. 

Ранковий потяг цілу годину їхав кудись на південь. І ось, десь в середині липня, я познайомилася з Женею і його другом Сашком. 7 хвилин тому вони відправили потягом свого друга, а тепер приїхала я. Вони цілий день показували мені той Бердичів, біля якого знаходиться Житомир.

Колись він був великим, багатим і повним люду, зокрема євреїв, зараз же він маленький і не надто відомий. Хіба що пивом. Ну і ще популярність йому приносять паломники, яких я, до речі, застала. Це більше, правда, змахувало на якийсь Зомбіленд, але якщо хочуть,нехай ходять.

В місті багато старих симпатичних будиночків, є гарні релігійні споруди і шлюз, біля якого ми півдня простирачали. Ну і ще там якась добра бабуся продала нам смачнющий горох. Тепер в планах доїхати до Бердичева велосипедом.

Мій #zaxidfest

Мій Захід 2014 це:

• коли ще з весни ти кажеш, що не поїдеш, але...
• ...коли фест в п'ятницю, а в четвер тебе підбивають і ти таки вирішуєш, що їдеш
• коли тебе з дому забирають на мотоциклі, а в мами істерика
• коли тебе за день до фесту лякають, кажучи, що там вже неймовірна кількість люду, а фест ще не почався
• коли намети стоять не серед поля, а в лісі і від того тааааак кайфово
• коли розумієш, що між твоїм навіть не наметовим містечком і платним наметовим немає кордонів і ти на халяву користуєшся його благами

Бандерштат. Страус слідкує за тобою

Асцярожна! Многія літар!

А поки всі збираються на Захід, мій вибір впав на Бандерштат, бо після Черемош-фесту хотілося чогось не надто великого і затишного. Цей фест відомий своїм патріотичним спрямуванням і тим, що він проходить без алкоголою.

За що я люблю фестивалі так це за те, що ще в дорозі ти починаєш зустрічати купу знайомих, ну а потім ще й десь біля туалету, або в натовпі маєш можливість побачити тих, до кого ніяк не можеш доїхати, або ж кого навіть в рідному місті на вулиці ніколи не зустрічав. Так було і тут.

Наш візит на фестиваль розпочався із дуже вранішньої (близько 5 ранку) перевірки квитків і рюкзаків, а потім "поселення" в наметове містечко. Так, саме поселення, бо нас завели на якесь порожнє місце з купою бур'яну і сказали там ставати.

По дороге с облаками

Ми їздили без хмар, але з посмішкою.

2 місяці тому одна хороша людина нарешті навчила мене кататися на велосипеді. 

Мої ноги прикрасилися синцями, а мої літні сарафанчики сховалися кудись далеко-далеко в шафу.

Приклади людей, які катаються по світу надихали мене все більше і більше. 

Але починати треба з малого.

Місто, де БТР катає туристів

Історія про те, як я була "кришнаїткою" :)

Сфотографую замок, щоб мені повірили, що я була в Кам'янці-Подільському

Мене давно мучать думки про подорожі. І так вже склалися обставини, що в останній момент минулого тижня я вирішила їхати в Кам'янець-Подільський в гості до свого брата по штаням.

В цьому славному місті я вже колись бувала, але то було років 5 тому, якщо не більше, до того ж це була шкільна екскурсія. Настав час подивитися на місто по-новому.

Фестивальний сезон 2014 відкрито!

Сьогодні третій день, як я повернулася з Черемош-фесту, а емоції все не вгасають. Нарешті розкажу про те, що це за фест і з чим його їдять.

Звідки знаю? Де проходив?

Дізналася про нього із соціальних мереж і звісно ж одразу почала шукати компанію, адже пропозиція була доволі привабливою: 3 дні в Карпатах, музика, річка, чисте повітря (про відсутність Інтернету і зв'язку мова не йшла, але це у підсумку теж виявилося величезним плюсом). Місцем дислокації було село Криворівня (це те, де Параджанов знімав "Тіні забутих предків") в Івано-Франківській області. Його мальовничі пейзажі радували наші очі впродовж нашого перебування там.

Львів іншим боком

Ми усі звикли, що Львів – культурна столиця України. Я ні в якому разі навіть не намагатимуся це заперечити, проте хочу розказати про певні аспекти з життя цього міста, які не кожен помічає.

Наприклад, як сказав Андрій Приймаченко, який про всі аспекти мені і розказував, Гестапівські вулиці. Ще з літа у Львові перекриті деякі вулиці через капітальний ремонт доріг, але їх розритий вигляд не тільки приносить журбинку, а й створює певні незручності у пересуванні.

Що стосується доріг, то «Живучи у Львові, надзвичайно полюбив Київ. У Києві відчуваю себе пухнастим, у Львові ж – товстим». Вузькі вулички дійсно ускладнюють пересування десятків групок туристів у центрі, та й по всьому місту, та й не тільки туристів, а й звичайних перехожих. Окрім вузеньких вуличок є ще й вузенькі дороги, на яких частенько утворюються затори. Ну і штурханину у громадському транспорті зранку і ввечері ніхто не відміняв.

Ще одна особливість – львівський час.