Про Чорнобиль прекрасний

"Кому треба наші Карпати в Європі? Та нікому - у них є Альпи! Кому треба наше Чорне море? Та теж нікому - у них є Середземне! А от Чорнобиль...Він же у світі один!"

Цього літа в моїх планах було що завгодно, але не 30-ти кілометрова Чорнобильська зона. А саме туди, в село Прибірськ на фестиваль Чорнобиль Ренесанс, я поїхала в останній тиждень літа. 

Як то - бути директором замку?

Чортків не входив у мої плани в невеликій подорожі Тернопільщиною. Проте не одна людина сказала, що туди з'їздити таки варто. Півтори години їду електричкою з Теребовлі. Виходжу на вулицю вкриту бруківкою. Гугл показує, що тут є замок.

Йти до замку зовсім недовго. Дорогою купую пиріжки з вишнями - час обіду.
Підходжу до деревяних воріт. Стіни замку доволі високі і виглядють досить-таки пристойно. Ворота зачинені, проте всередині є якийсь чоловік:
-Пускайте до вас в гості! - привертаю його увагу я.
-Скільки вас там? - питає він, потягуючись.
-Та я одна!
-Одна? Ооооо, заходь! - відкритає дядько Володимир мені двері.
-А ви тут хто? Екскурсовод чи просто охоронець?
-Та, я директор замку. Кидай свою броню і йди розглядай все.

Щоб закохатися у Чернівці, достатньо прожити там 11 годин

Твоє тіло колихається як сметанка "Радуга", яку ти так любив в дитинстві їсти у кафешці "Радуга" в парку. Тільки десерт цей трошки "підгуляв", бо ж ти нині в загальному вагоні поїзда Ковель-Чернівці і по твоїй спині стікає чергова краплинка поту. "Чу-чу-чух, чу-чу-чух..." - розмірено нашіптує потяг.

Турецька площа

В серпні минулого року я була в таборі в Польщі. У нас були усіляки різні тренінги, і на одному з них ми писали лист самі собі в майбутнє. В недалеке майбутнє - через рік. Лист до мене вже повернувся. Хоч і на два місяці раніше, та я його вже відкрила. Одним із пунктів була поїздка в Чернівці. 

Перерва між екзаменами - це замало, щоб їхати кудись далеко, але забагато, щоб встигнути померти від суму. Отож, їду!

Для чого гетеро Марш рівності?

Я ні разу в житті не цілувалася з дівчиною. Але це не завадило мені бути на Марші рівності. Тому що Марш - це не про те, хто з ким спить, це про рівність всіх громадян України в їхніх правах.

-Що це тут все перекрито? - з щирою цікавістю запитує жіночка о 7:30 ранку, підходячи до паркану біля червоного корпусу університету Шевченка.

-Та, там підорів охороняти збираються, - єхидно відповідає інша тітонька, що поспішила нас обігнати.

Ми - це я і Юля. І ми приїхали в Київ з Луцька.

Я, Ліля і Юля

Будувати стіну з правоохоронців навколо території початку Маршу почали ще з самого ранку. Вони мило нам посміхалися і запрошували танцювати.

Чісінау?

Минулого літа у Вінниці один іноземець попросив мене спитати у довідковому вікні, коли буде автобус на Чісінау. Жіночка у віконечку звісно ж віповіла, що такий автобус тут не їздить. Як він добрався і чи добрався взагалі я так і не знаю. І мені було дуже прикро, що я ніяк не змогла йому допомогти.

Декілька тижнів тому мій хороший друг Ілля кинув мені посилання на один проект в Молдові і сказав заповнювати анкету. Витративши на то купу свого і його часу, ми її таки заповнили і відправили. За тиждень прийшла відповідь: "We would like you to join our team in Chisinau!"

Знову Чісінау. Почала гуглити і з'ясувалося, що то Кишинів! І як же мені було соромно перед тим дядечком на вінницькому вокзалі. 

Тепер я на 10 днів у Кишиневі. Сьогодні холодно і дощ. 

Тут ми робитимемо онлайновий журнал. Цей міжнародний (Білорусь, Україна, Молдова) проект за німецькі кошти реалізовується уже третій рік. Попередні роки журнали робили друкованим. Цього року вирішили провести тренінг з візуалізації в мережі. Не знаю, наскільки такі штуки зможуть прижитися в наших ЗМІ, але досвід цікавий.

Люди тут зібралися найрізноманітніші.

"Получив диплом програмиста, я год работал кондитером", - розказував Леонід, який нині займається відео-монтажем. Він з Кишинева.

Як знайти дім для велосипеда?

В Мілані тим, хто їздить на роботу на велосипеді, збираються доплачувати.
В Житомирі поки що є лише велодоріжки-привиди.
Луцьк же велопарковками обживається добре і велодоріжками вкривається-по-трошку. 2 120 метрів доріг для залізних коней по місту вже є.
Увесь світ пропонує пересідати на велосипеди і робити навколишнє середовище чистішим. Ми не проти. Ми тільки за. Тільки от є частина людей, які живуть в гуртожитках і мають одну проблему - свого ровера немає де припаркувати.

Якось нам довелося на ніч залишити взятих на прокат двоколісних друзів біля вахтера - так то була подія. Тоді ми вислухали про те, хто ж це придумав на велосипедах кататися?! а шо, як вночі буде надзвичайна ситуація і треба буде евакуювати людей?! ну і: лишайте, але я за ними дивитися не буду!

Нахіба їй той їжак?

Так само, як неочікувано з'являються у чиємусь житті люди, тварини, речі, будь-що, у моєму житті з'явився Філ.

Я ніколи не була прихильницею їжаків, до 19 років не вміла спати з іграшками, останні кілька років мріяла про черепаху...а тут їжак!

Філ і рівненський красунчик Патрік

Коли він приїхав до мене з Німеччини через Одесу в Миколаїв, я не хотіла його брати. Того дня ми посварилися з тіткою, яка його і привезла, і на знак протесту було вирішено залиши всі подарунки на своїх місцях. Проте, охолонувши, я подивилася у ті блискучі очі і зрозуміла, що він приїхав таки до мене. Тепер ми будемо їздити разом.

У мене вже є рюкзак Мирон. Навіщо ж мені ще хтось?

Варіантів може бути багато.

Почнемо ж самокопання.

На кінчику носа

Мене починають лякати масштаби популяризації подорожування. 

Любити можна і Житомир

Згідно якихось там статистичних даних, які використали на одному баченому мною конкурсі, 80% студентів хоч раз були за кордоном. Чомусь мені здається, що всі 100% мріють побувати якщо не в Парижі, то хоча б в Лондоні.

Сучасну молоду людину описують як особу, яка рахує дні між поїздками, в неї завше напоготові брендовий наплічник, заряджений айфон, а палець готовий ставити нові мітки на карті в соцмережі. Я теж люблю ставити мітки і дивитися, як карта наповнюється новими місцями, влітку я теж і тижня не проводжу, щоб кудись не поїхати. Проте одного разу один хлопчина запитав мене: "Ти турист чи мандрівник?". Я довго думала, півдня розмірковувала. І якщо мені не зраджує пам'ять, то він сказав, що бачить в мені мандрівника.

Останнім часом я бачу багато псевдо-мандрівників, які намагаються заробити собі популярність, а згодом на цьому заробити ще й грошей. Від цього верне. Але запис буде не про це.

Дівчинка з виделкою у рюкзаку

"Я ще ніколи не бачив таких "сладкоєжек"!" - Дмитро Безвербний

Челендж "ти не куриш, а я не їм солодкого" намалювався на горизонті дуже спонтанно. В принципі, як і Безвербний, який програв вже на четвертий день.

У людини стосунки з їжею доволі дивні. Помічаєш це, коли від чогось відмовляєшся. І тоді бачиш, як на тебе з усіх боків лізе ЇЖА! Як у фільмі жахів!

Я собі челендж захотіла трошки ускладнити і провести тиждень, харчуючись лише здоровою їжею.

Колись відмовитися від м'яса для мене не було складно. Відмовитися ж від солодощів - то якась кара небесна. Цього тижня я поставила собі за мету не вживати ані цукерок, ані печива, обмежила себе і у хлібі.
Без хліба я протрималася 4 дні.
Без солодкого - сьогодні сьомий.
Четвертий же день насправді якийсь просто переломний. Дивно було, сидячи в бібліотеці, усвідомити, що думаю про зефір, вафлі, рулет з джемом, і чашку какао :)

"Рєбята, 5 кілограм не провезете?"

Життя наповнюється емоціями, якщо час від часу робити щось спонтанне.

Ксюша і брестський вокзал

"Не хочеш завтра в Брест?" - написав Артур, коли я сиділа на парах. Я відмовилася, вмотивувавши це запланованою на вихідні роботою. Але щось всередині шкребло. І до вечора я вже вирішила, що завтра їду.

Білорусь для мене давно була ідеєю фікс. І от, в кишені вже пачка білоруських рублів, я в потязі на Ковель, а поруч ще 8 таких же легких на підйом людей. Філа, звісно ж, не забула.

За 2 години ми доїхали до Ковеля. Там я теж була вперше і ми півтори години гуляли нічним містом. Можу сказати, що там дивний Шевченко і занадто приставучі алкаші.

Електричка на Хотислав. Вона їхала настільки повільно, наскільки тільки може їхати те, що називається транспортом. 

-Квитки є? - спитала українська контролер.

-Так, є. - Впевнено сказали ми.

-Щоб я більше не бачила, що ви в касі їх купуєте! У мене треба їх брати. Не все ж в касу: трошки нам - трошки їм! - просвітила нас жіночка.

Чим відрізняються центри здачі крові в різних містах?

Сьогодні я вже далеко не вперше здавала кров. На моєму рахунку 4 здачі крові і 1 здача тромбоцитів. (Про перший досвід і враження можна читнути тут).

Так складається моє життя, що я мала шанс бути донором для людей в двох містах: в Луцьку і в Житомир. Сьогодні я зауважила відмінності у ставленні до донорів, чим і хочу з вами поділитися.
Одразу зауважу, я не стверджую, що десь погано, а десь класно - просто покажу, чим центри здачі крові відрізняються. Чому? Не знаю.

Як воно - бути волонтером Форуму видавців?

Минулого року я вперше в житті була волонтером на культурному заході. Моїм вперше став 21-ий Форум видавців у Львові. Цього року вирішила продовжити цю гарну осінню вже традицію

Спочатку була дорога

Чим не Ейфелева вежа?

Квиток на потяг давно в кишені, а цей залізний дракон запізнюється. Внутрішній голос підказує розцінювати це як поганий знак. За декілька годин, посинівши від холоду у 3-ому загальному вагоні 667-го потягу Ковель-Чернівці, я навіть почала тому голосу довіряти. Але в долі на це були інші плани, і дядько-провідник це довів:

-Можна мені чаю? - зрештою не витримала і пішла питати я.

-А чаю немає.

-А що тоді є?

-Кава є.

-Ну добре, давайте хоч каву. Скільки вона коштує?

-9 гривень

-Кумедно. Кава коштує дорожче, аніж уся моя дорога. Квиток-то я за 8 купила.

Провідник з хвилину заливається сміхом, поки я йду по гаманець. Даю 10 гривень. Решти провідник дає 5. Щастя в дрібницях.

Потім ще години 2 я з тої склянки пила гарячу воду. Аж раптом львівська Ейфелева вежа почала радувати око - дорога для мене на сьогодні завершувалася.

 

Трошки про головне

Неповна волонтерська родина

Волонтерів Форуму відбирали серед тих, хто заповнив відповідну форму, в якій претенденти описували свій досвід, навички і причини стати волонтером. Усього анкет було понад 700, а волонтерів зрештою було 300. Почали вони працювати ще в середу: розклеювали номерки на намети, допомагали розносити книги, відповідали на організаційні питання реєстрували учасників і пресу.
Поки я перевіряла журналістську акредитацію, роздавала репортерам браслети (вони цього року були замість бейджів і вдягалися раз і на всі дні, тобто зняти їх не можна було), а дівчинка за сусіднім столом реєструвала видавництва, в наших головах склався список найдурніших питань, які нам постійно ставили:

Сама собі міліція

Історія про втрату і повернення мобільного телефону

Ніщо в світі не відбувається просто так.

Та поїздка у Вінницю була спонтанною і до кінця неспланованою. Розказувати передісторію

немає сенсу. Перейду одразу до основної розповіді.

Приїхавши у Вінницю ми відправилися на автовокзал аби я купила квиток на автобус. По дорозі я придбала карту міста, і після того, як квиток додому вже лежав в моїй кишені, сиділа в приміщенні вокзалу на лавці й вивчала її. Аби телефон в руках не заважав, поклала його поруч із собою. За декілька хвилин зібралася і пішла. 

Абсолютно спокійно ми дочекалися потрібного нам тролейбуса, сіли в нього, і коли я почала шукати гаманець в рюкзаку, помітила відсутність мобільного. В голові одразу ж пронеслася картинка того, як я кладу його поруч із собою. 

На наступній зупинці ми вилетіли з тролейбуса і побігли на вокзал. Звісно ж телефон мене не чекав. Шукаючи його на лавці і під лавкою, я ще й умудрилася головою розбити одну із скляних табличок на таблі з розкладом транспорту. Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув.

Здається, я твій стереотип зламала

Наш світ існує занадто довго. 

За цей час склалося забагато правил того, як саме треба проживати своє життя. Сучасність охрестила ці правила стереотипами.

За останні декілька років я зіштовхнулася з декількома із них. Про це і хочу поговорити.

Стереотип №1. Жінка зобов'язана фарбуватися

Ніхто нікому нічого не зобов'язаний. Все. Крапка. Чесно-чесно.
Чому жінка ПОВИННА щодня наносити на своє обличчя шар фарби? Чому ми не цінуємо природну красу? Чому чоловіки не фарбують свої і без того прекрасні вії?
Ні, я не говорю про те, що не варто слідкувати за своєю шкірою. Якщо ти хочеш гарно виглядати - ти можеш це робити. Але останнім часом, коли я звертаю увагу на макіяж сучасних осіб жіночої статі, мене нудить.
Знаю приклади того, коли дівчина ненафарбованою і сміття не може винести, коли замість дійсно важливих і потрібних речей жіночі сумки бувають забиті косметикою, коли дівчата не висипаються або ж не снідають, щоби встигнути нафарбуватися... І це все нав'язане нам суспільством.
Втім, вибір за вами.

Стереотип №2. Кожен в житті обов'язково має одружитися/вийти заміж і народити дитину

Черемош Чорний, бо після сидіння на його камінцях, плавки теж чорні

Ми з рюкзаком знову одне ціле. Його вага вже не так тисне на плечі, як минулого літа. Моє нутро переповнює радість від того, що ми знову в дорозі. Наше місце призначення - Черемош-фест.

Я знову заплуталася
 Чорний це Черемош чи Білий

Карпати – то любов! 

А Черемош – то моя любов з першого погляду! 

Ми познайомилися минулої весни, а цього року я збиралася їхати, не зважаючи на відсутність компаньйонів, невтішні прогнози погоди і гризіння сумнівів.

Перш ніж вирушати я вирішила все ж таки забрати свій диплом з англійської школи від американців. Випуск співпав із днем відправлення потяга на Коломию. Коли я з наплічником зайшла в приміщення до мене підбігла Джен і впевнено заявила, що їй байдуже куди я їду, вона їде зі мною. «Без питань! – сказала я. – В моєму наметі є ще 2 вільних місця». Коли ж почалася вступна промова від Майкла Готта, це було так:

«Ось там, на задніх рядах, сидить Оксана. І ви тільки подивіться, що вона принесла з собою! Покажи всім свій величезний рюкзак! Уявіть собі, вона прийшла забрати диплом і одразу після закінчення нашої церемонії поїде в Карпати! По-аплодуємо їй!»

І 300 людей аплодували мені просто за те, що так склалися обставини. Після того в мене з десяток абсолютно незнайомих осіб запитали куди саме я їду, з якою метою, а найпопулярнішим було питання чи не важкий в мене наплічник.

Звернення до тих, хто ніколи не носив похідний рюкзак: людоньки, не питайте в туристів про важкість рюкзака, бо ТАК, він важкий, бо НІ, ви все одно не допомагатимете його нести, бо зайва невиправдана увага дратує.

Затягніть паски - попереду підйом!

Чомусь приємні і цікаві речі швидко стають мейнстрімом. І багато хто починає цим цікавитися тільки тому, що це модно. Нині в тренді подорожувати. Особливо малобюджетно. Ти можеш сказати, що ти займався цим ще до того, як це стало мейнстрімом, але ж мандрівники були ще тисячі років тому. Ти, на жаль, не перший. Та й не останній.

Останні декілька років в моїй голові жив маленький тарганчик, який мріяв побачити гори. Не так, як в школі на екскурсії - покататися в Буковелі на підйомнику, і не на фестивалі - де ти півночі гоцаєш, а потім півдня відсипаєшся і так толком нічого не бачиш. Він мріяв побачити гори десь з великої-великої висоти, сидячи з наплічником за спиною, попиваючи джерельну воду і слухаючи, як співають пташки о 5 ранку. Не горобці, як в місті, а саме пташки. Різні. Голосні. Прекрасні.
Рур дав моєму тарганчику можливість наблизиться на крок до здійснення мрії.
Цей хлопчина любить подорожувати. Він живе цим. І свій 21 день народження він вирішив зустріти з друзями в горах. Мене теж запросив. Ми їхали на Боржаву.
Але перед тим розкажу і історію про одну надзвичайну жіночку.

Що називалося б наумчукісами, або Річниці травоїдства присвячується

Привіт.
Я Ксюша.
І я вже рік не їм м'яса.
Я хотіла тут писати дуже довго і дуже багато, але поки руки дійшли до цього запису, моє бажання змінилося.
Не бійтеся, переконувати вас також відмовлятися від м'яса я не збираюся. То не моя робота.

Для початку шутка-прібаутка.
Вже три дні сміюся над цим:
— Не хочеш м'яса — не голодний. — Мам, я — веган, дай хоч морквину. — Не хочеш м'яса — не голодний!

Я не веган, і навіть інколи не дуже можу назвати себе вегетаріанцем, але відповідь на питання чому відмовилася від маминих котлеток і відбивних таки напишу. Аж занадто часто я це пояснюю.
Ця ідея утвердилася в моїй голові взимку 2014 року. Я і до того багато над цим роздумувала, спілкувалася з людьми, та все ніяк не наважувалася на цей крок. Коли в країні почалася революція, вдома були якісь сварки, мені здавалося, що концентрація агресії і насилля навколо мене просто зашкалює. Вегетаріанство - це мій спосіб цей рівень знизити.

То що ж змінилося чи не змінилося за цей рік?

Глина не відпустить

В моду входить натуральність і природність. Дизайнери використовують льон, дівчата – домашні косметичні рецепти, бабусі продовжують вирощувати городину. Сьогодні я познайомлю вас з дівчиною, яка знає, як бути ближчим до природи за допомогою посуду

Дарья житомирянка. З глини ліпить не так давно, але зробити вже може багато усілякого, починаючи від медальйонів і закінчуючи величезними тарелями.

• Скажи, будь ласка, ти - гончар?  Чи те, чим ти займаєшся, має якусь іншу назву?

• Я кераміст, тому що, працюючи з глиною, не використовую гончарне коло, а ліплю все виключно руками. Можливо, ця назва якась народна, але я вже звикла називати свою професію саме так.

• А чому гончарне коло не використовуєш?

• По-перше, тому що не починала вчитись, а по-друге, тому що, спробувавши, я відчула, що це зовсім інше: ліпити форму руками і за допомогою кола - то небо і земля. Мені здається, використовувати коло - то якось більш технічно. Хоча, звичайно, щоб навчитися цьому, треба багато часу. Але я не хочу, мені подобається тримати шматок глини від початку і до завершення роботи над виробом тільки в руках.

«Бажання вишивати – то наче якесь психічне загострення…»

В якості одного модуля в універі ми отримали завдання написати два матеріали із представниками ремісничої професії. Шукала, шукала, і чи то не додумалася, чи то не знайшла потрібного героя, але довелося якось викручувати. Своїм витвором ділюся з вами. Поговорила сама з собою, написала нарис.

Вишивання як мейнстрім і в той же час, як спосіб зберегти українську культуру і поширити її в маси – про це та інше розповім вам я

Коти на замовлення

Я занудна зануда. Серйозно. Сучасні дівчата не розважаються вишиванням. А для мене це дійсно приємне заняття – засісти із тканиною, нитками і голкою, з чашкою чаю, цікавим фільмом і відсутністю людей навколо на цілий вечір і нікуди-нікуди не бігти.

Сьогодні, на хвилі патріотизму, чи то псевдо патріотизму, речі з вишивкою стали якимись попсовими, чи їх навіть можна назвати мейнстрімовими. Для мене ж вони ніколи такими не були. Для мене кожен хрестик – то наче моя маленька клітиночка. Ми ж народження дітей мейнстрімом не вважаємо, то чому така ситуація склалася із вишивкою?

Наумчук є на Ї

Я неодноразово чула, що сучасна молодь мало читає. Але для чого ж тоді проводиться все більше і більше літературних фестивалів?

Наше єдине спільне фото

Фестиваль, який має просту назву - Ї, проводиться вже вдруге. І вдруге у місті, яке брати Гадюкіни пропіарили, як файне місто. Це мистецький фестиваль, а я його називала літературно-музичним, та хіба ж суть від цього змінюється? Натрапила я на нього, як чомусь останнім часом частенько трапляється, десь в нетрях всесвітньої мережі. Душа просила відпочинку, очі - побачити Тернопіль, а дупа - не сидіти на парах. 

І от ми їдемо біля великого Тернопільського ставу, а паралельно до нас їде тролейбус щастя. Уявіть собі, тролейбус щастя! Він обклеєний усілякими наліпками, обвішаний стрічечками, а за кермом...середньостатистичний незадоволений життям водій. Ми нарешті приїхали. На три дні фестивалю ми - це Артур, Катя і я.