Затягніть паски - попереду підйом!

Чомусь приємні і цікаві речі швидко стають мейнстрімом. І багато хто починає цим цікавитися тільки тому, що це модно. Нині в тренді подорожувати. Особливо малобюджетно. Ти можеш сказати, що ти займався цим ще до того, як це стало мейнстрімом, але ж мандрівники були ще тисячі років тому. Ти, на жаль, не перший. Та й не останній.

Останні декілька років в моїй голові жив маленький тарганчик, який мріяв побачити гори. Не так, як в школі на екскурсії - покататися в Буковелі на підйомнику, і не на фестивалі - де ти півночі гоцаєш, а потім півдня відсипаєшся і так толком нічого не бачиш. Він мріяв побачити гори десь з великої-великої висоти, сидячи з наплічником за спиною, попиваючи джерельну воду і слухаючи, як співають пташки о 5 ранку. Не горобці, як в місті, а саме пташки. Різні. Голосні. Прекрасні.
Рур дав моєму тарганчику можливість наблизиться на крок до здійснення мрії.
Цей хлопчина любить подорожувати. Він живе цим. І свій 21 день народження він вирішив зустріти з друзями в горах. Мене теж запросив. Ми їхали на Боржаву.
Але перед тим розкажу і історію про одну надзвичайну жіночку.

Що називалося б наумчукісами, або Річниці травоїдства присвячується

Привіт.
Я Ксюша.
І я вже рік не їм м'яса.
Я хотіла тут писати дуже довго і дуже багато, але поки руки дійшли до цього запису, моє бажання змінилося.
Не бійтеся, переконувати вас також відмовлятися від м'яса я не збираюся. То не моя робота.

Для початку шутка-прібаутка.
Вже три дні сміюся над цим:
— Не хочеш м'яса — не голодний. — Мам, я — веган, дай хоч морквину. — Не хочеш м'яса — не голодний!

Я не веган, і навіть інколи не дуже можу назвати себе вегетаріанцем, але відповідь на питання чому відмовилася від маминих котлеток і відбивних таки напишу. Аж занадто часто я це пояснюю.
Ця ідея утвердилася в моїй голові взимку 2014 року. Я і до того багато над цим роздумувала, спілкувалася з людьми, та все ніяк не наважувалася на цей крок. Коли в країні почалася революція, вдома були якісь сварки, мені здавалося, що концентрація агресії і насилля навколо мене просто зашкалює. Вегетаріанство - це мій спосіб цей рівень знизити.

То що ж змінилося чи не змінилося за цей рік?

Глина не відпустить

В моду входить натуральність і природність. Дизайнери використовують льон, дівчата – домашні косметичні рецепти, бабусі продовжують вирощувати городину. Сьогодні я познайомлю вас з дівчиною, яка знає, як бути ближчим до природи за допомогою посуду

Дарья житомирянка. З глини ліпить не так давно, але зробити вже може багато усілякого, починаючи від медальйонів і закінчуючи величезними тарелями.

• Скажи, будь ласка, ти - гончар?  Чи те, чим ти займаєшся, має якусь іншу назву?

• Я кераміст, тому що, працюючи з глиною, не використовую гончарне коло, а ліплю все виключно руками. Можливо, ця назва якась народна, але я вже звикла називати свою професію саме так.

• А чому гончарне коло не використовуєш?

• По-перше, тому що не починала вчитись, а по-друге, тому що, спробувавши, я відчула, що це зовсім інше: ліпити форму руками і за допомогою кола - то небо і земля. Мені здається, використовувати коло - то якось більш технічно. Хоча, звичайно, щоб навчитися цьому, треба багато часу. Але я не хочу, мені подобається тримати шматок глини від початку і до завершення роботи над виробом тільки в руках.

«Бажання вишивати – то наче якесь психічне загострення…»

В якості одного модуля в універі ми отримали завдання написати два матеріали із представниками ремісничої професії. Шукала, шукала, і чи то не додумалася, чи то не знайшла потрібного героя, але довелося якось викручувати. Своїм витвором ділюся з вами. Поговорила сама з собою, написала нарис.

Вишивання як мейнстрім і в той же час, як спосіб зберегти українську культуру і поширити її в маси – про це та інше розповім вам я

Коти на замовлення

Я занудна зануда. Серйозно. Сучасні дівчата не розважаються вишиванням. А для мене це дійсно приємне заняття – засісти із тканиною, нитками і голкою, з чашкою чаю, цікавим фільмом і відсутністю людей навколо на цілий вечір і нікуди-нікуди не бігти.

Сьогодні, на хвилі патріотизму, чи то псевдо патріотизму, речі з вишивкою стали якимись попсовими, чи їх навіть можна назвати мейнстрімовими. Для мене ж вони ніколи такими не були. Для мене кожен хрестик – то наче моя маленька клітиночка. Ми ж народження дітей мейнстрімом не вважаємо, то чому така ситуація склалася із вишивкою?

Наумчук є на Ї

Я неодноразово чула, що сучасна молодь мало читає. Але для чого ж тоді проводиться все більше і більше літературних фестивалів?

Наше єдине спільне фото

Фестиваль, який має просту назву - Ї, проводиться вже вдруге. І вдруге у місті, яке брати Гадюкіни пропіарили, як файне місто. Це мистецький фестиваль, а я його називала літературно-музичним, та хіба ж суть від цього змінюється? Натрапила я на нього, як чомусь останнім часом частенько трапляється, десь в нетрях всесвітньої мережі. Душа просила відпочинку, очі - побачити Тернопіль, а дупа - не сидіти на парах. 

І от ми їдемо біля великого Тернопільського ставу, а паралельно до нас їде тролейбус щастя. Уявіть собі, тролейбус щастя! Він обклеєний усілякими наліпками, обвішаний стрічечками, а за кермом...середньостатистичний незадоволений життям водій. Ми нарешті приїхали. На три дні фестивалю ми - це Артур, Катя і я. 

Хто раніше: ти чи сонце?

Я тут експеримент проводила. А зараз саме час ним з вами поділитися. Чому саме час, зрозумієте в кінці.

Десь колись прочитала статтю, суть якої була в тому, що прокидатися треба разом із сонцем, мовляв усе живе в цьому світі так встає. Окрім людини. Вона вважає себе царем природи і дозволяє собі ніжитися і ліжку подовше. 

І ставалося так, що я зустрічала людей, які, як на мене, були надзвичайно творчі, успішні, цікаві і класні. І була у них одна особливість - багато хто з них вставав рано-раненько: в 4, в 5, в 6. Я ж під час навчання постійно встаю в 7, а на зимових канікулах вставала в 7:30 Коли ж я побувала на зустрічі з ще одним таким успішним "жайворонком", вирішила, що треба таке і на собі випробувати.

Плівковий осінній світанок з нашого балкона.

Хлопець із внутрішнім GPS-навігатором

На звичайне питання: «Для чого тобі подорожі?» він дає не зовсім звичайну відповідь: «А може, в мене психічний розлад і я втікаю від себе. До речі, це реально допомагає!»

Він малює, фотографує, подорожує і не розуміє, для чого сидіти на місці, або, подорожуючи,  ходити по магазинах . Артур Альошин – студент третього курсу інституту економіки та менеджменту СНУ імені Лесі Українки.

Його подорожі почалися із досить сумної історії, але сам процес настільки захопив, що при будь-якій можливості сам чи з кимось він їде туди, де є щось, чого він ще не бачив.

-          Подорожуючи Україною, хочеться заїжджати в такі невеликі села, де є щось малеееесеньке туристичне, про яке мало хто що знає. Коли ти говориш людям про щось незвичайне, що є буквально в 5 км від Луцька, то вони щиро дивуються. Зате всі люди знають, де Париж. В цьому плані в мене є якийсь азарт: дізнатися, що десь тут поруч є щось таке, про що ніхто нічого не знає. В той же час я не ставлю собі за мету подивитись все, бо я знаю, що життя мене може закинути ще раз туди і що, мені буде скучно?