Шиловдупілінг

Є залізничні колії, що співають перед прибуттям потяга. В Ужгороді залізо не співає. Але про це трохи згодом.

Кожна нова подорож - то наче нова книга у твоїх руках: ніколи не знаєш, чого від неї очікувати, і як вона тебе у підсумку змінить.
Ще ніколи я не відправлялася в дорогу такою розбитою і спустошеною. Здавалося, ця книга буде якоюсь порожньою і беззмістовною. В дитинстві я завжди раділа поїздкам і чекала їх, рахуючи дні в календарі. Завжди любила їздити в потягах, засинати під стук коліс, і дивуватися як така велика тьотєнька-провідниця не застрягає у проході. Цього разу я не відчувала нічого, ніякої радості і навіть думала: "А може, ну його? Лишуся вдома. Тренування не пропускатиму". Але таки поїхала. І таки не дарма.
Задумка поїхати в зимову подорож Україною була в моїй недорудій голові ще минулої зими, але тоді було не до поїздок. І хоча запланований маршрут тоді і зараз відрізнялися один від одного, пункт "побачити зимове море" був присутній два роки підряд. Основним поштовхом до підняття дупи зі стільця було неодноразове запрошення в гості моєї одногрупниці Люди і її постійне "А от у нас на Закарпатті...". Треба було нарешті перевірити, що ж там на тому Закарпатті не так.
Отож, маршрут:
Житомир - Київ (а там і у Васильків в гості до друга) - Ужгород - Чорнотисів - Ужгород - Одеса - Черкаси - Київ - Житомир.

Гугл прокладає маршрут під подорож машиною

Кінець фільму. Житомиряни теж прощалися із Андрієм Кузьменко

Дуже часто людей об'єднує горе. Новина про смерть Кузьми сьогодні покинула межі України і пішла у світ.

У кожному місті нашої країни на головній площі збиралися люди для вшанування пам'яті музиканта, який для когось був другом, для когось кумиром, для когось вихователем. І Житомир теж зібрався.

О 18-ій годинні на Соборній площі зустрілося, здається, понад 100 людей. 

Спочатку всі стояли окремим групками. Я зустріла друга, до нього підійшли ще його друзі і ми почали тихенько співати. Журналісти місцевого каналу, які чекали якогось початку, а ніяких орагнізаторів не бачили, одразу ж почали нас знімати і брати в нас коментарі. А організаторів таки не було. Вконтакті створили зустріч, але придумувати якусь програму і план дій ніхто не збирався.

Буквально за декілька хвилин увесь натовп зібрався навколо клумби біля фонтану. Люди запалювали свічки, приносили квіти...а ми запєвалі. Нікого з гітарою не було. А ще ми зрозуміли, що без музики пісень ми знаємо не так і багато. В основному натовп мовчав, але ті, хто таки співали, робили це з душею і щиро. Я була в самому центрі дійства. Я бачила, як плачуть діти, як плачуть дівчата, як плачуть хлопці. Комок стояв у горлі. Свічки горіли, сльози текли. Текли навіть тоді, коли ми намагалася заспівати щось веселе з його репертуару.

Гроші за цікавість

Ви ніколи не дізнаєтеся, скільки мандрівників зараз в дорозі, скільки доріг пройшли ноги тієї чи іншої людини, скільки нового побачили їхні очі. Я завжди захоплювалася тими, хто здатен втекти від міста у полон невідомості. Сьогодні один з таких людей приніс мені розчарування.

Історія така: команда з трьох мандрівників зібралася пройти морським шляхом Колумба за 40 днів. Але не просто пройти, а влаштувати собі сухе голодування. Шлях пройшли, 40 днів не їли, хтось пив, хтось не пив, фільм зняли, нам показали. До речі, в тому, щоб витримати голодування їм допомагав бог, молитви і всє дєла. На зустрічі був присутній один з чоловіків. По закінченню фільму він відповідав на запитання, а далі захотів ознайомити нас з іще одним своїм проектом - Братерство АТО - короткі відеоролики, які стосуються АТО. До речі, раджу. Звідки ж взялося розчарування? Окрім знятого фільму з цієї подорожі вийшла ще й книжка, яку я хотіла придбати. Розмірами вона була зовсім маленкою, хоча мені здавалося, що з такої мандрівки з таким випробуванням можна написати щось не менше за один з томів "Війни і мир".

Топ-топ...чух-чух...

Навколо мене відбувається багато неймовірного. Багато руху. Рух хаотичний, рух впорядкований, рух запланований і незапланований. Я люблю рухатися. Люблю відкривати нове. Цього літа я, на диво, була багато де. В цьому одному дописі хочу поділитися з вами враженнями від чотирьох маленьких, але щасливих подорожей, про які тут ще не було написано

1. З липневих спогадів

На ті вихідні я планувала податися до Чернігова, проте мама попросила побути десь недалеко. Незадовго до того я згадала, що маю знайомого з Бердичева, з яким ніколи не бачилася. Час для зустрічі настав. 

Ранковий потяг цілу годину їхав кудись на південь. І ось, десь в середині липня, я познайомилася з Женею і його другом Сашком. 7 хвилин тому вони відправили потягом свого друга, а тепер приїхала я. Вони цілий день показували мені той Бердичів, біля якого знаходиться Житомир.

Колись він був великим, багатим і повним люду, зокрема євреїв, зараз же він маленький і не надто відомий. Хіба що пивом. Ну і ще популярність йому приносять паломники, яких я, до речі, застала. Це більше, правда, змахувало на якийсь Зомбіленд, але якщо хочуть,нехай ходять.

В місті багато старих симпатичних будиночків, є гарні релігійні споруди і шлюз, біля якого ми півдня простирачали. Ну і ще там якась добра бабуся продала нам смачнющий горох. Тепер в планах доїхати до Бердичева велосипедом.

ВулБа. Що ж це таке?

Здається, Житомир і фестиваль - поняття непоєднувані. Проте цього літа фестиваль вуличних барабанщиків відбувався вже 6-ий рік підряд.

У мене є 8-річний брат. Усе літо він плакав, що я не беру його з собою на жоден фестиваль. "Дениші (локація фестивалю) - то не так далеко від Житомира, можна спробувати взяти і його з собою", - вирішила я. Отож нас їхало двоє.

Для тих, хто не розуміє, що ж таке ВулБа, пояснюю: є у світі люди, які люблять барабанити, які обожнюю ритм і живуть ритмом. Такі люди є і в Житомирі. Щонеділі вони збираються і джемять (тобто грають те, що приходить в голову, але виходить у них у всіх разом дуже кайфово). Вони - вуличні барабанщики, або ж ВулБа.

Мій #zaxidfest

Мій Захід 2014 це:

• коли ще з весни ти кажеш, що не поїдеш, але...
• ...коли фест в п'ятницю, а в четвер тебе підбивають і ти таки вирішуєш, що їдеш
• коли тебе з дому забирають на мотоциклі, а в мами істерика
• коли тебе за день до фесту лякають, кажучи, що там вже неймовірна кількість люду, а фест ще не почався
• коли намети стоять не серед поля, а в лісі і від того тааааак кайфово
• коли розумієш, що між твоїм навіть не наметовим містечком і платним наметовим немає кордонів і ти на халяву користуєшся його благами

Проблема неосвітлених дворів досі лишається невирішеною

Життя в спальних районах міста вчить людей дивитися страхові в очі.

Проблема освітлення вулиць завжди була для міста болючим питанням. За останні декілька років освітлення центральних вулиць привели до ладу. Навіть виробили графік роботи ліхтарів. В "Міськсвітло"  нам розказали, що, наприклад, влітку освітлення у вечірньому режимі вмикається о 21:39. Вечірній режим означає роботу ліхтарів 1 через 2. О 22:10 ліхтарі переходять на нічний режим – тобто працюють всі. О 3:50 світло вимикається, лишаються працювати ліхтарі лише в переході біля Панчішної фабрики і підсвітка собору. У дворах ліхтарі працюють за такою ж схемою. Проте тут вже інша проблема : подекуди ліхтарі не працюють, а в деяких дворах їх немає взагалі.

Ходять легенди, що з настанням ночі на вулицях Польової з’являються гопники і багато іншої «нечисті».