Як знайти дім для велосипеда?

В Мілані тим, хто їздить на роботу на велосипеді, збираються доплачувати.
В Житомирі поки що є лише велодоріжки-привиди.
Луцьк же велопарковками обживається добре і велодоріжками вкривається-по-трошку. 2 120 метрів доріг для залізних коней по місту вже є.
Увесь світ пропонує пересідати на велосипеди і робити навколишнє середовище чистішим. Ми не проти. Ми тільки за. Тільки от є частина людей, які живуть в гуртожитках і мають одну проблему - свого ровера немає де припаркувати.

Якось нам довелося на ніч залишити взятих на прокат двоколісних друзів біля вахтера - так то була подія. Тоді ми вислухали про те, хто ж це придумав на велосипедах кататися?! а шо, як вночі буде надзвичайна ситуація і треба буде евакуювати людей?! ну і: лишайте, але я за ними дивитися не буду!

Нахіба їй той їжак?

Так само, як неочікувано з'являються у чиємусь житті люди, тварини, речі, будь-що, у моєму житті з'явився Філ.

Я ніколи не була прихильницею їжаків, до 19 років не вміла спати з іграшками, останні кілька років мріяла про черепаху...а тут їжак!

Філ і рівненський красунчик Патрік

Коли він приїхав до мене з Німеччини через Одесу в Миколаїв, я не хотіла його брати. Того дня ми посварилися з тіткою, яка його і привезла, і на знак протесту було вирішено залиши всі подарунки на своїх місцях. Проте, охолонувши, я подивилася у ті блискучі очі і зрозуміла, що він приїхав таки до мене. Тепер ми будемо їздити разом.

У мене вже є рюкзак Мирон. Навіщо ж мені ще хтось?

Варіантів може бути багато.

Почнемо ж самокопання.

На кінчику носа

Мене починають лякати масштаби популяризації подорожування. 

Любити можна і Житомир

Згідно якихось там статистичних даних, які використали на одному баченому мною конкурсі, 80% студентів хоч раз були за кордоном. Чомусь мені здається, що всі 100% мріють побувати якщо не в Парижі, то хоча б в Лондоні.

Сучасну молоду людину описують як особу, яка рахує дні між поїздками, в неї завше напоготові брендовий наплічник, заряджений айфон, а палець готовий ставити нові мітки на карті в соцмережі. Я теж люблю ставити мітки і дивитися, як карта наповнюється новими місцями, влітку я теж і тижня не проводжу, щоб кудись не поїхати. Проте одного разу один хлопчина запитав мене: "Ти турист чи мандрівник?". Я довго думала, півдня розмірковувала. І якщо мені не зраджує пам'ять, то він сказав, що бачить в мені мандрівника.

Останнім часом я бачу багато псевдо-мандрівників, які намагаються заробити собі популярність, а згодом на цьому заробити ще й грошей. Від цього верне. Але запис буде не про це.

Дівчинка з виделкою у рюкзаку

"Я ще ніколи не бачив таких "сладкоєжек"!" - Дмитро Безвербний

Челендж "ти не куриш, а я не їм солодкого" намалювався на горизонті дуже спонтанно. В принципі, як і Безвербний, який програв вже на четвертий день.

У людини стосунки з їжею доволі дивні. Помічаєш це, коли від чогось відмовляєшся. І тоді бачиш, як на тебе з усіх боків лізе ЇЖА! Як у фільмі жахів!

Я собі челендж захотіла трошки ускладнити і провести тиждень, харчуючись лише здоровою їжею.

Колись відмовитися від м'яса для мене не було складно. Відмовитися ж від солодощів - то якась кара небесна. Цього тижня я поставила собі за мету не вживати ані цукерок, ані печива, обмежила себе і у хлібі.
Без хліба я протрималася 4 дні.
Без солодкого - сьогодні сьомий.
Четвертий же день насправді якийсь просто переломний. Дивно було, сидячи в бібліотеці, усвідомити, що думаю про зефір, вафлі, рулет з джемом, і чашку какао :)

"Рєбята, 5 кілограм не провезете?"

Життя наповнюється емоціями, якщо час від часу робити щось спонтанне.

Ксюша і брестський вокзал

"Не хочеш завтра в Брест?" - написав Артур, коли я сиділа на парах. Я відмовилася, вмотивувавши це запланованою на вихідні роботою. Але щось всередині шкребло. І до вечора я вже вирішила, що завтра їду.

Білорусь для мене давно була ідеєю фікс. І от, в кишені вже пачка білоруських рублів, я в потязі на Ковель, а поруч ще 8 таких же легких на підйом людей. Філа, звісно ж, не забула.

За 2 години ми доїхали до Ковеля. Там я теж була вперше і ми півтори години гуляли нічним містом. Можу сказати, що там дивний Шевченко і занадто приставучі алкаші.

Електричка на Хотислав. Вона їхала настільки повільно, наскільки тільки може їхати те, що називається транспортом. 

-Квитки є? - спитала українська контролер.

-Так, є. - Впевнено сказали ми.

-Щоб я більше не бачила, що ви в касі їх купуєте! У мене треба їх брати. Не все ж в касу: трошки нам - трошки їм! - просвітила нас жіночка.

Чим відрізняються центри здачі крові в різних містах?

Сьогодні я вже далеко не вперше здавала кров. На моєму рахунку 4 здачі крові і 1 здача тромбоцитів. (Про перший досвід і враження можна читнути тут).

Так складається моє життя, що я мала шанс бути донором для людей в двох містах: в Луцьку і в Житомир. Сьогодні я зауважила відмінності у ставленні до донорів, чим і хочу з вами поділитися.
Одразу зауважу, я не стверджую, що десь погано, а десь класно - просто покажу, чим центри здачі крові відрізняються. Чому? Не знаю.

Як воно - бути волонтером Форуму видавців?

Минулого року я вперше в житті була волонтером на культурному заході. Моїм вперше став 21-ий Форум видавців у Львові. Цього року вирішила продовжити цю гарну осінню вже традицію

Спочатку була дорога

Чим не Ейфелева вежа?

Квиток на потяг давно в кишені, а цей залізний дракон запізнюється. Внутрішній голос підказує розцінювати це як поганий знак. За декілька годин, посинівши від холоду у 3-ому загальному вагоні 667-го потягу Ковель-Чернівці, я навіть почала тому голосу довіряти. Але в долі на це були інші плани, і дядько-провідник це довів:

-Можна мені чаю? - зрештою не витримала і пішла питати я.

-А чаю немає.

-А що тоді є?

-Кава є.

-Ну добре, давайте хоч каву. Скільки вона коштує?

-9 гривень

-Кумедно. Кава коштує дорожче, аніж уся моя дорога. Квиток-то я за 8 купила.

Провідник з хвилину заливається сміхом, поки я йду по гаманець. Даю 10 гривень. Решти провідник дає 5. Щастя в дрібницях.

Потім ще години 2 я з тої склянки пила гарячу воду. Аж раптом львівська Ейфелева вежа почала радувати око - дорога для мене на сьогодні завершувалася.

 

Трошки про головне

Неповна волонтерська родина

Волонтерів Форуму відбирали серед тих, хто заповнив відповідну форму, в якій претенденти описували свій досвід, навички і причини стати волонтером. Усього анкет було понад 700, а волонтерів зрештою було 300. Почали вони працювати ще в середу: розклеювали номерки на намети, допомагали розносити книги, відповідали на організаційні питання реєстрували учасників і пресу.
Поки я перевіряла журналістську акредитацію, роздавала репортерам браслети (вони цього року були замість бейджів і вдягалися раз і на всі дні, тобто зняти їх не можна було), а дівчинка за сусіднім столом реєструвала видавництва, в наших головах склався список найдурніших питань, які нам постійно ставили: