«Бажання вишивати – то наче якесь психічне загострення…»

В якості одного модуля в універі ми отримали завдання написати два матеріали із представниками ремісничої професії. Шукала, шукала, і чи то не додумалася, чи то не знайшла потрібного героя, але довелося якось викручувати. Своїм витвором ділюся з вами. Поговорила сама з собою, написала нарис.

Вишивання як мейнстрім і в той же час, як спосіб зберегти українську культуру і поширити її в маси – про це та інше розповім вам я

Коти на замовлення

Я занудна зануда. Серйозно. Сучасні дівчата не розважаються вишиванням. А для мене це дійсно приємне заняття – засісти із тканиною, нитками і голкою, з чашкою чаю, цікавим фільмом і відсутністю людей навколо на цілий вечір і нікуди-нікуди не бігти.

Сьогодні, на хвилі патріотизму, чи то псевдо патріотизму, речі з вишивкою стали якимись попсовими, чи їх навіть можна назвати мейнстрімовими. Для мене ж вони ніколи такими не були. Для мене кожен хрестик – то наче моя маленька клітиночка. Ми ж народження дітей мейнстрімом не вважаємо, то чому така ситуація склалася із вишивкою?

Наумчук є на Ї

Я неодноразово чула, що сучасна молодь мало читає. Але для чого ж тоді проводиться все більше і більше літературних фестивалів?

Наше єдине спільне фото

Фестиваль, який має просту назву - Ї, проводиться вже вдруге. І вдруге у місті, яке брати Гадюкіни пропіарили, як файне місто. Це мистецький фестиваль, а я його називала літературно-музичним, та хіба ж суть від цього змінюється? Натрапила я на нього, як чомусь останнім часом частенько трапляється, десь в нетрях всесвітньої мережі. Душа просила відпочинку, очі - побачити Тернопіль, а дупа - не сидіти на парах. 

І от ми їдемо біля великого Тернопільського ставу, а паралельно до нас їде тролейбус щастя. Уявіть собі, тролейбус щастя! Він обклеєний усілякими наліпками, обвішаний стрічечками, а за кермом...середньостатистичний незадоволений життям водій. Ми нарешті приїхали. На три дні фестивалю ми - це Артур, Катя і я. 

Хто раніше: ти чи сонце?

Я тут експеримент проводила. А зараз саме час ним з вами поділитися. Чому саме час, зрозумієте в кінці.

Десь колись прочитала статтю, суть якої була в тому, що прокидатися треба разом із сонцем, мовляв усе живе в цьому світі так встає. Окрім людини. Вона вважає себе царем природи і дозволяє собі ніжитися і ліжку подовше. 

І ставалося так, що я зустрічала людей, які, як на мене, були надзвичайно творчі, успішні, цікаві і класні. І була у них одна особливість - багато хто з них вставав рано-раненько: в 4, в 5, в 6. Я ж під час навчання постійно встаю в 7, а на зимових канікулах вставала в 7:30 Коли ж я побувала на зустрічі з ще одним таким успішним "жайворонком", вирішила, що треба таке і на собі випробувати.

Плівковий осінній світанок з нашого балкона.

Хлопець із внутрішнім GPS-навігатором

На звичайне питання: «Для чого тобі подорожі?» він дає не зовсім звичайну відповідь: «А може, в мене психічний розлад і я втікаю від себе. До речі, це реально допомагає!»

Він малює, фотографує, подорожує і не розуміє, для чого сидіти на місці, або, подорожуючи,  ходити по магазинах . Артур Альошин – студент третього курсу інституту економіки та менеджменту СНУ імені Лесі Українки.

Його подорожі почалися із досить сумної історії, але сам процес настільки захопив, що при будь-якій можливості сам чи з кимось він їде туди, де є щось, чого він ще не бачив.

-          Подорожуючи Україною, хочеться заїжджати в такі невеликі села, де є щось малеееесеньке туристичне, про яке мало хто що знає. Коли ти говориш людям про щось незвичайне, що є буквально в 5 км від Луцька, то вони щиро дивуються. Зате всі люди знають, де Париж. В цьому плані в мене є якийсь азарт: дізнатися, що десь тут поруч є щось таке, про що ніхто нічого не знає. В той же час я не ставлю собі за мету подивитись все, бо я знаю, що життя мене може закинути ще раз туди і що, мені буде скучно?

Пойожилися

Той, хто пройшов через обмеженість і певні рамки, хто зазирнув за межі дій і знань, той досяг чистої любові, яка ніколи не закінчується.

Шрі Шрі Раві Шанкар

У кожного учасника є такий бейдж
на згадку.

- такою була випадкова фраза, яку я витягнула із цілого акваріума фраз. І чи то завдяки збігу обставин, чи то доля таки існує, але для мене вона виявилася пророчою. Того дня я дійсно проходила крізь свою обмеженість і рамки.

7-го березня у Львові відбувався вже 4-ий йога-марафон. 

Не можу сказати, що я просунутий йог. Роки 2 тому я часто практикувала вдома по відео-урокам, або ж якщо в Житомирі десь траплялися безкоштовні практики - і я там була. До студії йоги мої ноги ще не доходили. Тому, коли на очі натрапила афіша марафону, рішення було прийняте майже миттєво - їхати!

Шиловдупілінг

Є залізничні колії, що співають перед прибуттям потяга. В Ужгороді залізо не співає. Але про це трохи згодом.

Кожна нова подорож - то наче нова книга у твоїх руках: ніколи не знаєш, чого від неї очікувати, і як вона тебе у підсумку змінить.
Ще ніколи я не відправлялася в дорогу такою розбитою і спустошеною. Здавалося, ця книга буде якоюсь порожньою і беззмістовною. В дитинстві я завжди раділа поїздкам і чекала їх, рахуючи дні в календарі. Завжди любила їздити в потягах, засинати під стук коліс, і дивуватися як така велика тьотєнька-провідниця не застрягає у проході. Цього разу я не відчувала нічого, ніякої радості і навіть думала: "А може, ну його? Лишуся вдома. Тренування не пропускатиму". Але таки поїхала. І таки не дарма.
Задумка поїхати в зимову подорож Україною була в моїй недорудій голові ще минулої зими, але тоді було не до поїздок. І хоча запланований маршрут тоді і зараз відрізнялися один від одного, пункт "побачити зимове море" був присутній два роки підряд. Основним поштовхом до підняття дупи зі стільця було неодноразове запрошення в гості моєї одногрупниці Люди і її постійне "А от у нас на Закарпатті...". Треба було нарешті перевірити, що ж там на тому Закарпатті не так.
Отож, маршрут:
Житомир - Київ (а там і у Васильків в гості до друга) - Ужгород - Чорнотисів - Ужгород - Одеса - Черкаси - Київ - Житомир.

Гугл прокладає маршрут під подорож машиною

Кінець фільму. Житомиряни теж прощалися із Андрієм Кузьменко

Дуже часто людей об'єднує горе. Новина про смерть Кузьми сьогодні покинула межі України і пішла у світ.

У кожному місті нашої країни на головній площі збиралися люди для вшанування пам'яті музиканта, який для когось був другом, для когось кумиром, для когось вихователем. І Житомир теж зібрався.

О 18-ій годинні на Соборній площі зустрілося, здається, понад 100 людей. 

Спочатку всі стояли окремим групками. Я зустріла друга, до нього підійшли ще його друзі і ми почали тихенько співати. Журналісти місцевого каналу, які чекали якогось початку, а ніяких орагнізаторів не бачили, одразу ж почали нас знімати і брати в нас коментарі. А організаторів таки не було. Вконтакті створили зустріч, але придумувати якусь програму і план дій ніхто не збирався.

Буквально за декілька хвилин увесь натовп зібрався навколо клумби біля фонтану. Люди запалювали свічки, приносили квіти...а ми запєвалі. Нікого з гітарою не було. А ще ми зрозуміли, що без музики пісень ми знаємо не так і багато. В основному натовп мовчав, але ті, хто таки співали, робили це з душею і щиро. Я була в самому центрі дійства. Я бачила, як плачуть діти, як плачуть дівчата, як плачуть хлопці. Комок стояв у горлі. Свічки горіли, сльози текли. Текли навіть тоді, коли ми намагалася заспівати щось веселе з його репертуару.